прибуття, – різко зауважив Ґлокта. – Скільки вас іще?
Інквізитор насупився.
– Четверо інквізиторів і близько двадцятьох практиків.
– Небагато для того, щоб убезпечити місто такого розміру від зради.
Гаркерове насуплене обличчя спохмурніло ще більше.
– Нам це завжди вдавалося.
«Ой, і справді. Звісно, як не рахувати того, що ви кудись поділи свого очільника».
– Це ваш перший візит до Дагоски?
– Я провів певний час на Півдні.
«Найкращі та найгірші дні свого життя».
– Був у Гуркулі під час війни. Бачив Ульріох.
«У руїнах після того, як ми спалили місто».
– І два роки пробув у Шаффі.
«Якщо взяти до уваги імператорські тюрми. Два роки серед палючої спеки й нищівної темряви. Два роки в пеклі».
– Але в Дагосці не бував ніколи.
– Хе, – зневажливо пирхнув Гаркер. – Ваші апартаменти в Цитаделі.
Він кивнув на величезну скелю, що височіла над містом. «Хто б сумнівався. Звичайно, в найвищій частині найвищої будівлі».
– Я вас проведу. Лорд-губернатор Вурмс і його рада з нетерпінням чекатимуть на зустріч зі своїм новим очільником.
Він повернувся з якимось ображеним виразом обличчя. «Думаєш, що сам мав одержати цю роботу, так? Я дуже радий тебе засмутити».
Гаркер жваво попрямував у місто, а практик Фрост посунув за ним, згорбивши важкі плечі, що оточували товсту шию, і тримаючись будь-якої, навіть найменшої тіні, наче сонце жбурлялося в нього крихітними дротиками. Вітарі петляла по запорошеній вулиці, як по танцювальному майданчику, зазираючи у вікна та вузькі провулки. Ґлокта, у якого від зусилля вже починала горіти ліва нога, вперто човгав позаду.
«Каліка прочовгав у місті всього три кроки, перш ніж упасти долілиць, а далі його до кінця шляху несли на ношах, де він вищав, як недорізана свиня, і просив води, тим часом як ті самі громадяни, у яких він мав вселяти жах, отетеріло за цим спостерігали…»
Він розтулив губи та вгородив ті зуби, які в нього залишились, у чисті ясна, примушуючи себе не відставати від інших; держак ціпка врізався йому в долоню, а його хребет із кожним кроком нестерпно клацав.
– Це Нижнє місто, – пробурчав Гаркер через плече, – де мешкає тубільне населення.
«Велетенські нетрі, розпечені, розжарені й запорошені». Будівлі тут були вбогі й недоглянуті – благенькі одноповерхові хижки, похилі купи недопаленої глиняної цегли. Усі люди тут були темношкірі, бідно вдягнуті та явно голодні. Із одних дверей на них дивилася кістлява жінка. Прокульгав повз них на зігнутих милицях одноногий старий. У вузькому провулку між купами відходів гасали обірвані діти. У повітрі добре відчувався сморід гнилі та несправної каналізації. «А може, цілковитої відсутності каналізації». Повсюди дзижчали мухи. «Жирні, сердиті мухи. Єдині істоти, що тут процвітають».
– Якби я знав, яке це чарівне місце, – зауважив Ґлокта, – то прибув би швидше.