заколоті мечами, порубані сокирами. Крякали ворони, перескакуючи від однієї трапези до іншої. Для ворон день вийшов добрим. Шукач уже давно не бачив справжнього поля бою, і воно навіяло йому певні неприємні спогади. Страх які неприємні.
– Блядь, – промовив він знову. Більш нічого на думку не спадало.
– Союзники, мабуть, ішли цією дорогою. – Тридуба сильно супився. – Мабуть, поспішали. Намагалися заскочити Бетода зненацька.
– Розвідку вони, очевидно, вели не надто обережно, – прогуркотів Тул Дуру. – Схоже, то Бетод їх заскочив.
– Може, тут був туман, – припустив Шукач, – як сьогодні.
Тридуба знизав плечима.
– Може, й так. Така вже зараз пора. Хай там як, вони йшли по дорозі колоною, стомлені після довгого переходу. Бетод напав на них звідси та звідтіля, із хребта. Почав зі стріл, щоб їх розпорошити, тоді зійшли згори готові до всього карли, здіймаючи ґвалт. Союзники, мабуть, зламалися швидко.
– Дуже швидко, – сказав Доу.
– А далі була різанина. Вони розсіялися по дорозі. Були притиснуті до води. Тікати тут особливо нікуди. Хтось намагався зняти обладунок, хтось намагався переплисти річку в обладунку. Вони збивалися докупи й лізли один на одного, а довкола повсюди падали стріли. Дехто, може, добрався аж до отих лісів унизу, але, знаючи Бетода, можна сказати, що він сховав там кількох вершників, готових облизати тарілку.
– Блядь, – промовив Шукач, якому стало доволі зле. Він і сам якось був серед переможених у розгромному бою, і цей його спогад був аж ніяк не з радісних.
– Все чисто, як у доброму шитві, – сказав Тридуба. – Бетодові, цьому падлюці, слід віддати належне. Він знає свою роботу як ніхто.
– То це й усе, отамане? – запитав Шукач. – Бетод уже виграв?
Тридуба поволі заперечно хитнув головою.
– Там багацько південців. Достобіса. Більшість із них живе за морем. Кажуть, там їх стільки, що й не порахуєш. Більше людей, ніж дерев на Півночі. Може, вони й не одразу сюди дістануться, та вони ще надійдуть. Це лише початок.
Шукач поглянув на мокру долину, на всіх мертвяків, що зіщулились, витягнулись і скрутились на землі, ставши простим харчем для ворон.
– Не найкращий початок для них.
Доу скрутив язика і якомога гучніше плюнув.
– Зігнали їх докупи й перерізали, як овець! Хочеш так умерти, Тридубо? Га? Хочеш із отакими злигатись? Йобані союзники! Вони ні хріна не знають про війну!
Тридуба кивнув.
– Тоді, мабуть, доведеться нам їх повчити.
Довкола воріт була велика тиснява. Були жінки, кощаві та явно голодні. Були діти, обірвані та брудні. Були чоловіки, старі й молоді, зігнуті під важкими клунками чи зі спорядженням у руках. Дехто мав мулів чи штовхав візки, навантажені всіляким непотребом. Дерев’яними стільцями, олов’яними казанками, землеробським реманентом. Багато хто не мав нічого, крім лиха. Шукачеві здавалося, що його якраз вистачало на всіх.
Вони засмічували дорогу своїми тілами та своїм мотлохом. Засмічували повітря своїми благаннями та своїми погрозами. Шукач відчував у носі густий, як суп,