відвів очі, які защипало, а тоді різко сказав:
– І її теж.
Лорсен пирхнув.
– Ви жартуєте, полковнику?
– Повірте, мені зараз не до жартів.
– Вправні люди – це інше. Насмілюся припустити, що вони вам потрібні, але я не можу дозволити вам просто забирати всіх в’язнів, які впадуть вам в око…
Вестові урвався терпець, і він із лютим обличчям повернувся до Лорсена.
– Я сказав: її теж!
Якщо Вестова лють і вразила коменданта, то він цього не показав. Одну довгу мить вони стояли на місці, дивлячись один на одного, тим часом як по обличчю Веста тік піт, а в скронях у нього стугоніла кров.
Тоді Лорсен повільно кивнув.
– Її теж. Чудово. Я не можу вас зупинити. – Він трохи нахилився до нього. – Проте архілектор про це дізнається. Він далеко і, можливо, дізнається не одразу, та він неодмінно дізнається.
Він нахилився ще сильніше й зашепотів Вестові мало не на вухо.
– Можливо, колись ви знову до нас завітаєте, але вже надовго. А поки що вам, можливо, варто підготувати свою невеличку лекцію про добро та зло від виправних колоній. Часу для неї буде вдосталь. – Лорсен відвернувся. – Тепер забирайте моїх в’язнів і йдіть. Мені ще треба написати листа.
Дощ
Добрі зливи завжди надзвичайно забавляли Джезаля. Дощові краплі гамселять по вулицях, стінах і дахах Аґріонта і шиплять у ринвах. Їм можна всміхатися з мокрого вікна, сидячи в теплі та сухості власного помешкання. Вони зненацька захоплюють молодих дам у парку та змушують їх верещати, звабливо ліплячи їхні сукні до вологої шкіри. Крізь них можна мчати, сміючись разом із друзями, дорогою від однієї корчми до другої, щоб потім висохнути перед ревучим вогнем із кухлем гарячого вина з прянощами. Колись Джезаль насолоджувався дощем майже так само, як сонцем.
Але то було колись.
Тут, на рівнинах, зливи були не такі. Це була не істерика вередливої дитини, на яку найкраще не зважати і яка швидко закінчується. Це була холодна та вбивча, немилосердна та злопам’ятна, сердита й нещадна злива-фурія, а те, що найближчий дах, уже не кажучи про найближчу корчму, був за кількасот миль позаду них, чомусь докорінно змінювало ситуацію. Дощ падав стінами, заливаючи нескінченну рівнину та все на ній крижаною водою. Товсті краплі кололи Джезалеві голову, наче камінці з пращі, покусували йому оголені руки, кінчики вух і карк. Вода просочувалася крізь його волосся та брови і стікала рівчаками з обличчя у змоклий комірець. Дощ висів над землею сірою завісою, стираючи все більш ніж за сто кроків попереду, хоча тут, звісно, не було нічого – ні попереду, ні деінде.
Джезаль здригнувся й зібрав однією рукою комірці плаща. Марна справа: він уже й так змок до нитки. Клятий крамар в Адуа переконав його, що цей плащ геть не пропускає води. Джезаль, звісно, виклав за нього чимало і в крамниці мав у ньому чудовий вигляд, здаючись справжнім бувалим мандрівником, але шви на ньому почали протікати мало не з першими краплями дощу. Він уже кілька годин був такий мокрий, наче заліз у ванну в одязі, тільки змерз при цьому значно сильніше.
Його