Міюський стояв і дивився на двері, мовби сподіваючись щось прочитати на них. Тримав отаманові слова як поплутане мотуззя, не міг розплутати. Немає волі – то мусять і далі Січ та Дон стояти купно, як стояли раніше. Немає волі – забракло кошовому сил до оборони. Тоді йому, Міюському, треба вихоплюватися з Січі й тікати в Польщу чи Волощину. Бо ж небавом мають прийти посли. І може бути запізно.
Кошовий повісив шапку на дерев’яного тиблика біля дверей, розгладив оселедця й аж тоді привітався. Йому оддали добридень два голоси: грубезний і ніби трохи іржавий – старшого січового писаря Андрія Яковлєва – й дзвінкий – підписаря Гука. Яковлєв сидів за широким столом біля вікна. Гук – за маленьким, перської роботи столиком у кутку. Яковлєв – важкий, тілистий і дужий, йому б носити затинну пищаль, а не каламар, ніхто з козаків не брав його навхрест, але і в писарських справах він непоспішливо мудрий та чесний. Колишній бурсак Гук, що втік за пороги од чийогось святенницького гніву, – тонкий лицем, тонкий станом, ферт і чепурун, хвалько і баляндрас. Оселедець у нього кучерявиться, як баранячий хвіст: накручує його перед сном на стрічку, вусики підголені й стирчать у боки, підваксовані розведеною в олії сажею, кунтуш на підписарю сукна лазоревого, ґудзики посріблені, черес тонкий, шкіряний, чоботи німецькі, з срібними підковами та подзвоном – й сам він ніби нетутешній, ніби привезений разом зі столиком заморськими купцями. Гарний статурою, гарний лицем, яке трохи псують очі: вони в нього зеленкуваті, неоднакові – одне світліше, друге темніше, ще й з чорним обідцем довкола зіниці. Гук охочий до чарки, любить частування, але вживає тільки французьку горілку, мускат та ромельські вина й п’є так, неначе робить ласку тому, хто пригощає. Одначе те тільки на людях, якось кошовий застав підписаря, коли той тихцем похмелявся смердючкою й закушував осушком, якого, либонь, підібрав у буді старого січового пса Шайтана.
Зате у роботі Гук меткий, спритний думкою, ще він хвалькуватий, любить законозисті слова, має себе за великого дотепника, хоч дотепи його здебільшого невдалі. Легкий на перо й обізнаний на латині, польській і татарській мовах, через те отаман волів, аби про біжучі справи казав він. Навіть військову таємну канцелярію часом довіряв підписарю.
З цього й розпочали ранкові труди.
Отаман підійшов до великої кахляної печі й погрів біля неї руки – любив поводити долонями по гладеньких, теплих синіх кахлях, то в нього ніби забавка: поводить – і спокійніше стає на душі. Писар і підписар дивились на те поблажливо.
Гук одімкнув залізну, з потайним замком скриню, дістав з неї два скручені в трубочку папери – похідні журнали двох команд, доправлені сьогодні вночі гінцями на Січ. Перша команда з козаків Кисляківського та Менського куренів мандрує понад Бугом, вистежує велику татарську ватагу, друга несе дозір на річкових розливах. Осавул першої команди повідав, що татарська ватага розкололася надвоє, одна половина пішла на Корабельну, друга – на Гнилий Єланець, і що він теж розділив свою команду на дві партії. Підписар аж