став президентом Академії наук і мистецтв.
Тим часом у політичному житті України назрівали визначні події. Ще під час подорожі Єлизавети Петрівни у 1744 р. в Україну представники старшинської верхівки передали імператриці у Глухові чолобитну з проханням про відновлення гетьманства. І хоч цариця, зважаючи на підтримку прохання з боку свого фаворита Олексія Розумовського, поставилася до ідеї цілком прихильно, вона, безперечно, враховувала політику своїх попередників, особливо батька, Петра І, спрямовану на всіляке обмеження й повну ліквідацію автономії України-Гетьманщини.
Надзвичайно важливим і серйозним для імператриці та її уряду було й питання щодо кандидатури гетьмана. Цілком ймовірно, що в середині 40-х років XVIII ст. найреальнішим претендентом на цю посаду міг бути Олексій Розумовський, та згодом імператриця зупинила свій вибір на його молодшому браті, який на той час уже увійшов у вир світського життя і став досить помітним його учасником. Але вирішальним поштовхом до прийняття імператрицею Єлизаветою Петрівною рішення про відновлення в Україні гетьманства стало ускладнення на той час міжнародного становища Росії: на заході назрівала війна з Пруссією, а на півдні – з Туреччиною.
Не бажаючи у такій ситуації викликати невдоволення української старшини й розпалювати її сепаратистські настрої, імператриця Єлизавета Петрівна 5 травня 1747 р. підписала Указ «О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям». При цьому офіційним представникам генеральної старшини, зокрема Я. Лизогубу, М. Ханенку й В. Гудовичу, які перед тим вже тривалий час перебували у Петербурзі, однозначно дали зрозуміти, що мова може йти про обрання в гетьмани тільки молодшого брата фаворита Єлизавети Петрівни – Кирила Розумовського. Одначе через те, що останній не поспішав міняти блиск столиці на гетьманські турботи і на сіре, буденне, як йому здавалося, життя в глухій провінції, сам термін проведення обряду «обрання» гетьмана значно затягнувся і відбувся лише на початку 1750 р. За цей час у Кирила Григоровича народилися дочка й син (Наталка й Олексій), а сам він одержав почесний чин підполковника лейб-гвардії Ізмайловського полку.
У січні 1750 р. депутати В. Гудович і М. Ханенко (Я. Лизогуб на той час уже помер у Москві) привезли до Глухова царську грамоту, одержану в Колегії закордонних справ, у якій йшлося про те, що «быть в Малой России гетману по-прежнему». Під останнім визначенням, зокрема, малися на увазі сумнозвісні умови, на яких після погрому України Петром І у 1709 р. гетьманом став Іван Скоропадський. Найпередовіша й найсвідоміша частина української старшини жадібно вхопилася навіть за цю досить хитку можливість відродити, а може й зміцнити українську державність, здобуту в тяжкій борні сто років тому, що потерпала під важким чоботом російського централізму.
Отже, за розробленим і санкціонованим Петербургом сценарієм відбулося «обрання» гетьмана України. У середині липня 1751 р. новообраний гетьман К. Розумовський