вони вже його не відпихали, – нічого не вдіяли: стоїть корабель на однім місці, стоїть, не ворухнеться.
І посилав той купець норця, щоб пірнув у море та подивився, за що він там зачепився. Пірнув той норець у море, дивиться – а на дні моря стоїть дід, однією рукою держить корабель. Норець його й питає:
– Нащо це ти держиш наш корабель?
– Піди та скажи своєму господареві, що коли хоче він додому повертатись, так щоб віддав мені те, чого він удома не знає, а як не дасть, то втоплю всіх.
Випірнув норець і каже своєму хазяїнові:
– Стоїть там у морі старий дід, і однією рукою держить корабель, і переказує вам, що як віддасте йому те, чого ви дома в себе не знаєте, – пустить, а ні – то потопить усіх, казав.
Купець і каже:
– Пірни ж ти до нього й попроси, щоб дав він вільготи хоч три години, щоб передумати мені, що в мене вдома є?
Поліз знов норець у море й просить у того діда вільготи на три години. Дід і каже:
– Не то на три години, хоч на три дні.
Випірнув норець і сказав це своєму хазяїнові.
Хазяїн і став здумувати та писати все, що в нього вдома є. Усе, усе поздумував, усе знає – тільки не знає, що в нього вродився дома син, що вже тому синові сім літ, що ходить він уже в школу й читати привчився. Як поздумував усе, і посилає норця в море:
– Скажи тому дідові, що віддаю йому те, чого вдома не знаю.
Поліз знов норець і сказав це дідові. Дід той каже:
– Я не повірю на слова: хай дасть мені записку, своєю кров'ю написану.
Купець мерщій урізав пучки і кров'ю написав записку, що віддав тому дідові те, чого вдома не знає, та й послав з нею норця до діда в море.
Як тільки взяв дідусь записку, пустив корабель: як пустив корабель, то поплив він так скоро, що й випередив передні. А дідусь, як тільки взяв записку, відніс її зараз у те місто, відкіль родом був той купець і де жила його жінка з сином. Поніс, та й підкинув її на дорозі, та ще й сам приписав: «Тебе, добрий молодче, віддав мені твій батенько на послугу. Оце й записку видав, своєю мазкою написану. Та ти цим не турбуйся, бо не зараз я тебе візьму, а через п'ять літ, тоді, як сповниться тобі дванадцять літ. Як уже сповниться тобі дванадцять років, то кидай свого батька й матір та йди до мене».
А син, як ішов із школи, підняв її, прочитав та й каже:
– Ну, нічого робити: батеньковим словом мені не гребувати, не ставити мого батенька брехуном.
Жалко йому було кидати свою матір-жалібницю та й батька свого: хоч і не бачив він його зроду, а дуже його любив, і не хотілось йому покидати його; сумував він собі сам, матері не казав нічого, щоб ще її не засмутити.
Аж ось батько його з дванадцятьма кораблями до свого города прибуває і всім, усім своїм родичам оповіщає. Усі родичі, й жінка його, і син ідуть його зустрічати. Як взорив він свою милу, обнявся з нею, поцілувався, а сина й не помітив, що той до нього руку простягає – лізе цілуватись. А як уздрів уже, питає своєї жінки:
– А це що за хлопчик?
– Та це, дружино моя, синочок наш, що без тебе родився, хіба ти вже забув, що