діду!
– А що це ви спорудили, паночку?
– Тюрму таку, діду.
– Яка ж це тюрма? Я щось не можу цього зрозуміти.
– Який же ти нездогадливий! Ходи-но, ставай сюди – я тебе закую, то й побачиш.
Дідок став. Сатана надів на нього всі ті ланцюги й позамикав. Та що дідок був старенький і худенький, то він легко вивільнив з ланцюгів поступово то руку, то ногу, так що нічого не виходило. Тоді Сатана сказав:
– Вилізай лишень звідти, діду, ти старий і дуже худий для цієї тюрми, а я її спорудив для такого славного козака, як сам. Дивись, як я влізу в кайдани, то на мені буде добре.
Сатана надів на себе кайдани, сам їх приладнав, позамикав й питає:
– А що, діду, добре? Га?
– Амінь! – прорік дід.
Ту ж мить все залізо злилося, скувалося докупи саме собою, й Сатана лишився в ньому вікувати до суду Божого. А дідом тим був ніхто інший, як сам Бог.
Після цього бачить Сатана, що йому непереливки, – в ту біду, яку готував для іншого, вскочив сам, – скликав усіх своїх слуг і наказав їм гризти залізо, щоб визволити його з неволі. І гризуть чорти те залізо цілий рік до Святого Великодня, вже залишається їм зовсім мало гризти, аби визволити свого Люцифера, іноді бувають такі роки, що залишається прогризти не більше дюйма, та як тільки священик проголосить у церкві на Великдень: «Христос воскрес! – в ту ж мить залізо, яке вони гризли, стає таким само грубим, як і було, – ніби наростає. Вони знову починають його гризти, гризуть, гризуть, – лишається тільки перекусити, та прийде Великдень, і воно знов удвічі наростає. Так воно собі йшлося з року в рік, так і нині ведеться.
Земля
Ото як задумав Господь сотворити світ, то і говорить до найстаршого ангела Сатанаїла:
– А що, – каже, – архангеле мій, ходімо творити світ!
– То ходімо, Боже! – каже Сатанаїл.
Ото вони й пішли над море, а море таке темне-темне, – сказано, безодня! Ото Бог і каже до Сатанаїла:
– Бачиш, – каже, – отую безодню?
– Бачу, Боже!
– Іди ж, – каже, – у тую безодню на самеє дно та достань мені жменю піску. Гляди ж тілько, як будеш брати, то скажи про себе: «Беру тебе, земле, на ім’я Господнє».
– Добре, Боже!
Впірнув Сатанаїл у самую безодню над самий пісок та й заздрісно йому стало.
– Ні, – каже, – Боже! Приточу я і своє ім’я, нехай буде разом і твоє і моє.
І бере він той пісок та й каже:
– Беру тебе, земле, на ім’я Господнє і своє!
Сказав – сказав. Прийшлося виносити, а вода йому той пісок так і змиває. Той так затискає жменю, але де вже Бога ошукати! Заким вигулькнув із моря, так того піску як не було: геть вода змила!
– Не хитри, Сатанаїле, – каже Бог, – іди знову, та не приточуй свого ім’я!
Пішов знову Сатанаїл, але чорт чортом, – знову примовляє:
– Беру тебе, земле, на ім’я Господнє і своє, – і знову піску не стало.
Аж за третім разом сказав уже Сатанаїл:
– Беру