рекомендували на посаду завідуючого сектором оргвідділу ЦК КПУ, який займався підготовкою та перепідготовкою партійних кадрів. Туди входили: вища партійна школа в Києві та Одесі, мережа курсів в областях та інші подібні заклади. Повернувшись до Москви та захистивши дисертацію, Леонід Макарович уже остаточно осів з родиною в Києві, отримавши «цековську» квартиру.
Ставши завідувачем відділу ЦК, він перетворився на закриту особу. «Не мав права, не мав можливості жити, як усі, – говорив пізніше Кравчук. – Це просто було заборонено чиновникам такого рангу. Захотіла людина піти в ресторан – і пішла собі, а ти не можеш. Знайомляться, спілкуються, а ти не можеш. Ти весь час відчуваєш обмеження. А коли людину охороняють… Ти вже думаєш іншими категоріями, не можеш собі дозволити поводитися як заманеться. Скорочується час на спілкування з рідними. Втомлюєшся до такої межі, що не здатен нікого бачити, поки не наберешся сил, не відпочинеш». Через цю закриту специфіку роботи про те, чим саме займався і чим, власне, відзначився Леонід Макарович Кравчук, працюючи в 1970-х роках завідуючим сектором, інспектором, помічником секретаря ЦК, першим замом завідувача відділу, завідуючим відділом агітації і пропаганди ЦК КПУ, відомо дуже мало. Але можна припустити: це не тому, що він виконував якусь секретну роботу, а насамперед через те, що в часи так званого «застою» він не особливо виділявся серед інших партійних функціонерів радянської України. Тому краще за все сприймати той період біографії Леоніда Кравчука через загальну призму української історії тих часів.
Першим секретарем ЦК КПУ, фактично – керівником Української РСР, у той час був Петро Юхимович Шелест. Він хоча й був партійним функціонером, тим не менше підтримував ідеї українізації та намагався, наскільки це можливо, триматися від московських вищих партійних керівників на відстані. Згадуючи його, Леонід Кравчук, якому довелося після Шелеста тривалий час працювати під керівництвом Володимира Щербицького, який прийшов тому на заміну, відзначає: «Петро Юхимович стояв до України ближче, ніж Щербицький. І дещо намагався зробити для рідної культури, духовності, літератури. Наприклад, у Запоріжжі почав Хортицю впорядковувати, козацький музей збирався там будувати. Він фактично врятував фільм про Тараса Шевченка «Сон», заступався за режисера Сергія Параджанова, якого радянські спецслужби обсіли з усіх боків, а в 1965 році закликав бережно, з повагою ставитися до української мови. На початку 1970-х років ці та інші подібні висловлювання стали підставою для того, аби головного комуніста Української РСР звинуватили в буржуазному націоналізмі, відправивши у відставку.
Поява на українському політичному олімпі Володимира Васильовича Щербицького була ознаменована ідеологічною кампанією, спрямованою проти УБН – «українського буржуазного націоналізму». Фрагментом цієї кампанії був грубий рознос цілого ряду творів української літератури, що з’явилися на рубежі 1960—1970-х років. Їхніми авторами були Олесь Гончар,