рано розбійники пішли собі геть, дівка-гадина знову зібрала Миркове посічене тіло, красно його склала, помастила живлющою водою, і хлопець ожив. І тої ж хвилини гадиняча шкіра з дівки зовсім спала й вона стала такою красунею, якої Мирко ніколи не бачив. Тепер уже не ховалася від нього, підійшла і каже:
– Чудуєшся? Та не чудуйся, я тобі все розповім. Не завжди я гадиною повзала. Колись була чистою душею. Мій батько правив державою, та оці розбійники напали на нас, моїх родичів повбивали, а палац спалили. Мене служниця закляла: аби доти совалася по землі, доки комусь тричі життя не збережу. Я тебе вже тричі воскресила. Ти тепер сильніший від розбійників і маєш перемогти їх. А як ні – обоє помремо, бо я тебе не лишу.
Зрадів Мирко. Завів дівчину до палацу. Наїлися, напилися і радяться, що мають робити.
Хлопець надумав боротися не лише силою, а й хитрістю. Замкнув залізну браму, міцно стис у руці шаблю і чекає.
Розбійники здалеку побачили, що Мирко не сам, а з дівчиною.
– Погляньте, – сказав старший, – хто легіня воскресив! То та панна, котра зосталася жива, коли ми повбивали її батька й матір і знищили їх державу. Але тепер уже не врятується!
І кинув булавою із такою силою, що глибоко зарилася в землю.
– Ходіть ближче, ходіть! – гукнув хлопець.
Вхопив булаву, жбурнув межи велетнів-розбійників й одним махом убив чотирьох, бо булава важила мало що не тонну.
Гей, розсердився старший велетень. Схопив булаву і так нею гримнув у залізну браму, що пробив діру: один чоловік спокійно міг пролізти.
Мирко прискочив до воріт і, коли крізь дірку ліз розбійник, шаблею відтяв йому голову. Так по черзі усіх порубав. Старший крізь дірку не поліз, а перескочив через браму. Але й Мирко не ловив ґав – відтяв голову й старшому.
Так Мирко знищив усіх дев'ятьох. Дівчина радісно прибігла до нього, обняла й каже:
– Тепер ми до смерті лишимося вкупі!
– Так і буде…
Зайшли у палац, а там – що лиш їм душа забагла! Всього доста.
Веселилися, гуляли. І час минав швидко, як вода тече.
Але настав край і веселому життю. Це сталося так. Проходжувалися якось у саду. Нараз Мирко став як стовп, дивиться на одне місце.
– Що з тобою? Чому зажурився? – питає дівчина зі страхом. – Може, ти вже мене розлюбив?
– Люблю тебе й задоволений усім, лише журюся, бо мушу тебе залишити.
– Ой, чому мусиш мене залишати? – перелякалася вона.
– Глянь туди далеко… Чи видиш те дуже високе дерево?
– Виджу, виджу…
– А на його верхівці чи видиш три хусточки?
– Виджу… Дві з них червоної барви, а одна біленька.
– То знай: оті криваві означають, що мої брати в біді, а біла хусточка моя. І їх були білі, а тепер червоні… Межи нами є така угода: якщо хто потрапить у біду, треба поспішати йому на допомогу. Криваві білявчата кличуть мене на поміч братам!
Дівчина трохи заспокоїлась:
– Якщо межи вами є така угода, я тебе не спиняю.
Тоді Мирко