залізними обручами і на море спровадили, щоб вона пропала.
Тоді він його відправив, дає йому грошей.
– Ну, – каже, – нема мені до тебе рації, бо якби ти мені одразу признався, то я б і тебе стратив, і її стратив.
Узяв той гроші і пішов. Іде та йде. Проходить море, може, з версту, коли аж спом'янув.
– А, – каже, – Боже ласкавий! Вона мені помагала у всьому, а я її забув.
Вернувся у версту. Бочка тая припливає. Хукає він у дно, вона й розлетілася.
– А, – каже, – прозівав ти. Коли б ти був уперед прийшов, а тепер батько наш уже знає, уже догадався.
Уже той знає думки, що вони думають, – догадався.
– Ну, сідай, – каже вона, – на мене.
Сідає він на неї, як на коня. Вона крила розп'яла і летить. Тоді у погоню за ними отець, аж береться на небі заграва!
– То, – каже, – батько за нами гониться.
– Ей, – каже Петрусь, – пропадемо!
– Кидай, – каже вона, – щітку позад себе!
Кинув він щітку, хаща стала така, що змій не міг пробитися. Поки він пробивався, то вони миль дві-три й пролетіли… Знову заграва на небі. Що і тут робити?
– Кидай гребінку!
Кинув, гори такі стали. Поки він пробився, поки прогризся, поки проламався, то вони знову милі з три пройшли… Доганяє – знову заграва на небі, вітер схопився!.. Таке, що не можна!
– Знов, – каже, – батько нас доганяє. Кидай голку і шпильку.
Знову стали ліса, гори, скали. Пробився змій і через них, доганяє знов.
– Махни хусткою позад себе.
Так стало змієві в очах темно, що й не потрапити. От вони кілька миль знову пройшли. Темрява опала. Знову доганяє він їх.
– Що ж нам робити?
– Слухай, – каже панна, – я стану церквою, а ти попом і ходи по церкві – тільки не повертайся до них передом, щоб не пізнали.
Стала вона церквою, та така та церква стара, аж поросла, аж порохнява, а Петрусь зробився попом і ходить по церкві. Прилітає змій до церкви, а всередину йому не можна – і кричить до попа:
– Слухай-но, попе, чи не бачив ти таких-то й таких?
– Бачив, – каже, а сам не оглядається, – як ця церква строїлася, а мене попом поставили, то я бачив, як вони бігли.
– Брешеш, – каже, – попе, ти бачив тепер.
– Ні, – каже, – тепер не бачив.
Той зі злості взяв, моху вдер і полетів назад. Прилітає до своєї жони.
– Що ж ти – догнав їх? – питає вона.
Він і розповів, кого бачив.
– Це ж наша дочка все те робила! А то який мох? Покажи. Це нашої дочки коси.
– Ex, коли б я знав, стара, то б я з'їв зовсім і попа, і церков.
Полетів, доганяє, а вони кілька миль пройшли. От панна стала яблунею, а Петрусь став старим дідом – сивий такий, як голуб. Воду носить, поливає ту яблуню, ще й на ногу прилягає.
– Здрастуй, діду! Що ти робиш?
– Яблуню поливаю.
– Нащо ж ти її поливаєш, коли вона вже зародила?
– Я, – говорить, – її жалую, бо з неї користь маю.
– Ну, діду, добре. А не бачив ти часом таку дівку із таким-то і таким хлопцем?
– Бачив, – каже.
– Коли?
– Як