би історію, одним із наслідків якої є й оцей маленький інцидент?». На той час він зневірився і в можливості швидкої перемоги світової пролетарської революції.
Схоже, що принципове і, по суті, остаточне рішення визріває саме в ті липневі дні, майже за два з половиною місяці до завершення переговорів і від'їзду, до розв'язання питань про його «пости».
15 липня з'являється такий красномовний запис: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрюсюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло – літературу. Ці два місяці Голгофи навіки вилікують мене від роздвоєності. Тут у соціалістичній советській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».
Тут може бути доречним наступне міркування – спостереження.
Коли знайомишся з щоденниковими записами Володимира Кириловича 1920 р., не можеш не звернути увагу на його психологічний стан. Він, скоріше за все, був не готовий, морально не готовий повернутися в Україну. У нього просто вичерпався запас політичної волі. Задовго до повернення на Батьківщину він інтуїтивно охрестив свою спробу новим шляхом на Голгофу. Потім він ще не раз вживав цей термін, хворобливо реагував не лише на серйозні моменти, а іноді й на дріб'язкові, випадкові, став занадто підозрілим.
Цікаво: якщо раніше В. Винниченко дуже часто міряв свої вчинки відповідністю вимозі «чесність з собою», то в 1920 р. з'являється не характерна для попередніх етапів теза «нечесність з собою».
Розуміючи всю умовність оцінки настроїв за механічним підрахунком кількості слів, присвячених тому чи іншому об'єкту, не можна не зауважити, що про бажання виїхати за кордон РСФРР Винниченко згадує не рідше, ніж про переїзд в Україну. Тут, звичайно, позначилось і те, що з вини московських властей з чотирьох місяців перебування в Радянській Україні в Харкові він зміг провести лише близько місяця. І лише після того, як виклопотав дозвіл виїхати за кордон і навіть 3 серпня 1920 р. сів до потяга, щоб емігрувати. Отже, липневе рішення не змогли поколивати і патріотичні почуття від перебування в Україні. Створюється враження, що В. Винниченко не просто вагався, не міг пристати на якийсь чіткий варіант, а час від часу шукав приводу для припинення своїх переговорів. Само собою напрошується питання: чи варто було з таким настроєм, таким роздвоєнням взагалі починати кампанію?
Отже, в неймовірних душевних терзаннях, не знаходячи скільки-небудь переконливих відповідей на питання, що його мучили, Винниченко свідомо, з власної ініціативи вирішує припинити своє третє сходження на Голгофу, кладе край найцікавішому, найактивнішому, найпліднішому етапу власної політичної кар'єри (1917—1920 pp.). Так із завершенням Української революції вичерпав себе, свої неординарні потенції і один з найяскравіших, невиправних романтиків.
Виїхавши у вересні 1920 р. до Австрії, В. Винниченко