тривалістю існування гір, річок, зірок, дерев, ба навіть деяких тварин.
Та й сама природа не дає нам димочадіти під небом. «Сходьте, – мовить вона, – з цього світу так само, як уступили в нього. Тою самою путею, яку відбули ви, не знаючи тривоги та страху, від смерті до життя, прибудьте від життя до смерті. Ваша смерть є один із чинників світобудови, вона частка земного життя.
I почережно на світі смертельне людство проживає;
Мов на бігу віддають одні одним життя смолоскипи.
Невже мені через вас порушувати цю гарну сув'язь речей? Така умова вашого створення; ваша смерть – частка вас самих; це втеча від самого себе. Ваше буття, яким ви тішитесь, належить зарівно як до життя, так і до смерті. Першого ж дня народження ви починаєте жити і водночас умирати.
Перша ж нами прожита на світі година
І вкоротила нам на годину життя.
Родившись, ми умираєм; почин упирає в кінець.
Кожна перебута вами мить урвана від життя; ви її прожили його коштом. Безнастанна праця усього вашого життя – викохувати смерть. Процес смерті – це процес життя, бо по смерті ви вже не при житті.
Або, якщо ваша ласка, по закінченні життя ви – небіжчик, але поки ви живете, ви наче мрущий, а смерть незрівнянно дошкульніше вражає мрущого, аніж небіжчика, вражає куди болісніше і глибше.
Якщо ви нажилися вволю, то й відходите ви з легким серцем:
Чому не виходиш,
Мовби той гість, що наївся-напився на учті життя?
А якщо ви не зуміли натішитися життєвими радощами, якщо вам хісна з життя ніякого, то що вам до того, що ви його втратите? Нащо воно вам?
Просиш добавки – аби повторилося розчарування?
Чом і життя, й осоружну журбу водночас не покинеш?
Життя саме собою ні добре, ні зле: воно є посудина для добра та зла, це вже чим ви його заповните. І якщо ви прожили бодай день, ви спізнали все. Один день подібний до решти. Нема ні іншого світла, ні іншої тьми. Це сонце, цей місяць, ці зорі, цей світотвір – усе те саме, чим тішилися ваші предки і чим бавитимуться ваші правнуки.
Іншого наші батьки не узріли,
Та й онуки навряд чи побачать.
А в найточнішому розумінні всі акти моєї комедії, хоч які розмаїті, відбуваються протягом одного року. Якщо подумати, то черговість чотирьох пір року відповідає дитинству, юності, зрілості і старості світу. Світ зіграв свою виставу і вже не знає інших див, як почати все заново. І так буде завше.
Ми – наче в замкнутім колі весь час, і не вийти нам з нього.
Сам по собі, своїм слідом, вертається рік.
Я аж ніяк не