матір.
За моєї молодості люди розповідали, як один цар, наш сусіда, діставши від Бога добру висіканку, поклявся віддати йому віть за віть; він розпорядився, щоб десять років поспіль у його царстві не молилися Богові, не згадували про нього і щоб за його царювання навіть не вірили в Бога. Ця розповідь свідчила не так про глупоту, як про пиху того народу, про який ішлося. Обидві ці вади людські завжди йдуть у парі. Але, по щирості сказати, у таких випадках більше знати гонору, аніж дурості.
Цезар Август, зазнавши морської хвищі, угнівався на бога Нептуна і наказав на час урочистостей у цирку усунути його статую, поставлену серед інших богів, щоб помститися за кривду. Тут він учинив ще безглуздіше, ніж решта шаленців і ніж він сам згодом, коли, програвши у Германії битву Квінтилію Варові[34], почав з люті та розпачу битися головою об мур, волаючи: «Варе, віддай мені мої легіони!» Отож-бо навісніють і казяться ті, хто кидає виклик Богові або фортуні (адже їм кортить іще й блюзнити), ніби недоля може почути наші прокльони; вони схожі тут на тракійців, які, коли гримить і блискає, запекло стинаються з небесами, намагаючись хмарою стріл оханути гнівливого Бога. Отож, як висловлюється старожитній поет у Плутарха:
Безталань лаєш ти люто? Та ба,
Що їй твоя нерозумна клятьба!
А втім, скільки про це не кажи, хіба ж утримати людину від сердитих вихваток.
Розділ VII
Наші вчинки треба судити за нашими намірами
Смерть, так кажуть, звільняє нас від усіх зобов'язань. Знаю: ці слова тлумачили і сяк і овак. Генріх Сьомий[35], король Англійський, уклав угоду з доном Філіппом, сином цезаря Максиміліана, або (так для нього буде почесніше) батьком цезаря Карла П'ятого, про те, що Філіпп передасть його до рук дука Сефолка, його ворога зі сторонництва Білої Троянди, який утік з батьківщини і знайшов притулок у Нідерландах, а тамтой натомість присягне не важитися на життя цього дука. А проте, вже на божій постелі, він наказав синові у духівниці негайно згладити дука по своїй кончині.
Недавня трагедія у Брюсселі, яку нам явив дук Альба з графами Горном та Еґмонтом[36], криє в собі чимало такого, що заслуговує на увагу. Так, скажімо, граф Еґмонт, який умовив графа Горна віддатися до рук дука Альби і запевнив, що той буде в безпеці, вперто домагався, щоб його стратили першим; він гадав, ніби власна смерть зніме з нього зобов'язання, взяте щодо графа Горна. Але в першому разі смерть не звільняла короля від даного слова, а в другому – граф залишився б невинний у цій справі, навіть якби його дарували горлом. Ми не можемо відповідати за те, що понад нашу силу, спромогу. А що наслідки і виконання самого зобов'язання від нас не залежать і, власне кажучи, розпоряджатися ми можемо тільки своєю волею, то саме на цій волі з конечності ґрунтуються і в ній містяться всі людські повинності. Ось чому граф Еґмонт, почуваючись у душі своїй і в межах своєї волі зв'язаним обіцянкою, хоча дотримання її від нього не залежало, безперечно, був би звільнений від свого зобов'язання щодо графа Горна, навіть якби пережив його. Зате