переставляв цілі речення й, натрапивши у требникові замість звичайної меси на передвеликодню заутреню, почав правити її на превелике задоволення публіки.
У нього не було ні голосу, ні музичного слуху, й під склепінням каплиці розлягався такий вереск і кувікання, немов у свинарнику.
– Ну й нахлистався ж сьогодні, – радісно і з цілковитим задоволенням говорили перед вівтарем. – Ото вже догодив собі. Знову на нього найшло. У дівок упився, a де ж би ще?
А тут від вівтаря вже втретє лунав спів фельдкурата: «Ite, missa est!» – точнісінько як бойовий клич індіанців, аж шибки брязкотіли.
Фельдкурат іще раз зазирнув на дно чаші, чи не залишилося там, бува, хоч краплі вина, та, не знайшовши нічого, гнівно махнув рукою й звернувся до глядачів:
– Так ось, драбуги, тепер уже можете йти додому. Кінець. Ви не проявляєте, як я бачу, тієї справжньої побожності, яку вам, розбишакам, годилося б мати в церкві перед найсвятішими дарами. Віч-на-віч із Всевишнім ви не соромитесь гучно сміятися, кашляти, харкати, човгати ногами й робите це навіть при мені, хоч я тут заступаю Діву Марію, Ісуса Христа і Бога-отця, бовдури. Якщо це ще коли-небудь повториться, то я вже дам вам духу за всіма правилами, й тоді ви переконаєтеся, що існує не одне лише пекло на небі, про яке я вам говорив у передостанній проповіді, але ще є також пекло й на землі, та якби навіть ви могли врятуватися від першого, то від цього другого вам у мене не врятуватись… abtreten!
Так гарно здійснюючи на практиці надзвичайно давню традицію відвідувати в’язнів, фельдкурат зайшов до ризниці, переодягнувся, звелів налити собі з бутля церковного вина, випив його й за допомогою рудого прислужника сів на прив’язаного на подвір’ї кавалерійського коня. Але враз він згадав про Швейка, зліз із коня і пішов до слідчого Берніса.
Слідчий ревізор Берніс, розпусник і неперевершений танцюрист, належав до світського товариства. Він тут страшенно нудьгував і пописував німецькі віршики, призначені для дівочих альбомів, аби завжди мати їх напохваті. Берніс був найважливішою складовою частиною всього апарату військового суду, бо в нього завжди накопичувалось безліч невирішених справ і заплутаних протоколів, чим він викликав пошану всього складу військового суду на Градчанах. Він часто губив звинувачувальний матеріал із доказами й мусив вигадувати новий, переплутував прізвища, втрачав нитки обвинувачення й сукав нові, які тільки заманеться. Судив дезертирів за крадіжку, а злодіїв за втечу з військової служби. Крутив політичні процеси, матеріали для яких брав просто з повітря. Робив різноманітні виверти, щоб довести вину підсудних у злочинах, про які їм ніколи навіть і не снилось. Вигадував образи цісарської величності, й ці вигадані злочини та висловлювання приліплював завжди тому, чиї документи з обвинуваченням або доносом загубилися в цьому постійному хаосі службових протоколів та інших офіційних паперів.
– Привіт! – сказав фельдкурат, подаючи йому руку. – Як воно живеться?
– Так собі, – відповів слідчий Берніс, – переплутали мені всі матеріали, а тепер сам нечистий не розбере. Вчора я послав начальству вже опрацьований