в показному українському вбранні – в свитці, червоному поясі, в шитих сорочках, що мережала йому його сестра», починає активно збирати пам'ятки українського фольклору та етнографії. Перегодом він видасть у Києві два випуски збірника «Народные южнорусские сказки», а в 1874 p. – присвячені Драгоманову «Чумацкие народные песни». Білик стає дописувачем «Основи», сам пробує сили в поезії. У його «Запримітках» за 1862—1863 pp. можна знайти найрізноманітніші матерії: від конспектів статей «Две русские народности» Миколи Костомарова, «Схоластика XIX века» Дмитра Писарєва та «Любовь и нигилизм» Олександра Гієрогліфова до різдвяних і великодніх віршів, віднотованих з рукопису кінця XVIII ст. І весь оцей, як казали в старовину, «ліс речей» (silva rerum) віддзеркалює світогляд передової людини «доби емансипації», зокрема її «вкраїнські ідеали»: любов до історії та культури рідного краю, національну романтику, прагнення волі та щастя для знедоленого народу. Ці настрої ще більше міцніють з лютого 1865 p., коли Білик звільняється з чиновницької служби, переїздить до Києва й, мешкаючи на квартирі Драгоманових, починає підготовку до вступу в Університет св. Володимира. Тут він, за словами Мирного, опинився в колі «освічених українців: Антоновича, Драгоманова, Житецького, Лисенка, Старицького і інших, що з щирим серцем одгукнулися на жадання молодого юнака, на поривання його душі до освіти та праці на користь своєму краєві і всякими засобами допомагали йому з'ясувати національне питання і свої відносини до його».
То вже пізніше, десь від квітня 1878 p., коли Іван Рудченко стане начальником відділу канцелярії київського генерал-губернатора, а надто після свого переїзду до Санкт-Петербурга в 1885 p., він зречеться ідеалів юності, зокрема й українофільства (коли під час його служби у Варшаві до нього звернувся один земляк з рекомендацією від Олександра Кониського, Рудченко холодно й зверхньо відповів: «Скажите Конисскому и прочим украинофилам, что мой пост не позволяет мне иметь с ними ничего общего»). Він зробить блискучу кар'єру, стане членом ради Міністерства фінансів, переконаним монархістом, друкуватиме статті в суворінській газеті «Новое время», яка була ледь не синонімом сервілізму, безпринципності й ренегатства, а крім того, посідала виразну антиукраїнську позицію. Рудченко розгубить увесь свій юнацький радикалізм. Уже незадовго до смерті, у лютому 1905 p., під враженням від початку Першої російської революції, він напише Мирному: «Теперішній напівбезумний лібералізм, якщо його не загнуздає Земський Собор, може довести Росію до пугачовщини й коліївщини… Не знаю – кому від цього краще буде. А мені – помирати пора… Повернення в дотатарські часи навряд чи приємне Богу й корисне для цивілізації, на якій би мові вона не відбувалася. Пам'ятайте про це!» Та й на українську літературу він буде тепер дивитися з неабияким скепсисом. У цьому ж таки листі він напише: «Я, на жаль, і раніше, і тепер не вірив і не вірю у всебічний розвиток малоруської літератури: її межі та значення – для «хатнього вжитку»…»