на заслану лаву в атрії, почав безладно розмірковувати, яким способом однайде й забере Лігію.
Відректися від неї, втратити її, не бачити її більше видавалося йому неподобством, і на саму думку про те його охоплювала лють. Свавільна натура молодого воїна вперше у житті натрапила на опір, на іншу незламну волю, і він просто не міг утямити, як це можна, щоб хтось смів ставати супроти його бажання. Вініцій волів би радше, щоб світ і місто перетворилися на руїни, ніж аби він не міг досягти того, чого хотів. Одняли в нього чарівні розкоші майже від уст, йому так видавалося, що сталося щось нечуване й волало про помсту за законами божими й людськими.
Але передовсім не хотів і не міг погодитися з долею, адже ніколи нічого так не жадав у житті, як Лігію. Йому здавалося, що не зможе без неї існувати. Не міг собі відповісти, що робитиме без неї завтра, як зможе прожити наступні дні. Часом охоплював його гнів на неї, близький до божевілля. Йому хотілося її мати для того, щоб її бити, тягти за волосся до кубікулу і знущатися над нею, то знову охоплювала його страшна туга за її голосом, постаттю, очима, і відчував, що готовий був би валятися біля її ніг. Кликав її, гриз пальці, стискав руками голову. Змушував себе з усієї сили розмірковувати спокійно про її пошуки, та не міг. На думку спадали йому тисячі засобів і способів, але одні божевільніші за інші. Врешті осяяла його думка, що ніхто інший її не відбив, окрім Авла, що в найгіршім разі Авл мусив знати, де вона переховується.
І кинувся було бігти до дому Авла. Якщо йому її не віддадуть, якщо не злякаються погроз, піде до імператора, звинуватить старого воїна у непокорі й добуде для нього смертний вирок, але перед тим витягне з них зізнання, де Лігія. Та якщо її віддадуть, навіть добровільно, однаково помститься. Прийняли його дійсно в дім і доглядали, але те не має значення. Тією однією кривдою звільнили його від усякої вдячності. Тут мстива й завзята його душа почала насолоджуватися думкою про розпач Помпонії Грецини, коли старому Авлу центуріон принесе смертний вирок. Був же майже певен, що його добуде. Допоможе йому в тім Петроній. Зрештою, й сам імператор не відмовляє ні в чому своїм приятелям августіанам, хіба що його спонукає відмовити особиста нехіть або жадоба.
І раптом серце його мало не спинилось од страшного припущення.
А що як сам імператор одбив Лігію?
Всім було відомо, що імператор часто шукав у нічних розбоях розвагу серед нудьги. Навіть Петроній брав участь у цих забавах. Головною їхньою метою насправді було хапання жінок і підкидання їх на солдатському плащі аж до зомління. Одначе сам Нерон називав часом ці походи «ловлею перлин»; траплялося так, що в глибинці, крім убогої людності, виловлювали справжні перлини грації та молодості. Тоді sagatio, як названо підкидання на солдатському вовняному плащі, перетворювалося на викрадання, й «перлину» відсилали або на Палатин, або до якоїсь із незліченних вілл імператора, або врешті Нерон віддавав її котромусь із приятелів. Так могло статись і з Лігією. Імператор розглядав її під час бенкету, і Вініцій ані на мить не сумнівався, що мусила йому видатися найчарівнішою з жінок, яких до того бачив. Якби ж то могло