мають піклуватися про свої діти; чи він із глузду з'їхав, – нащо йому здався цей покидьок! Хазяїн хотів усе пояснити; та він справді знемагав від утоми, і я ледве вчула крізь хазяйчине голосіння його оповідь про те, як він знайшов безпритульне маля, зголодніле та змерзле, на ліверпульській вулиці; він підібрав його і став допитуватися, чия це дитина. Жодна душа того не знала, і, маючи обмаль часу та грошей, він вирішив, що краще відразу взяти дитя з собою, аніж марно поневірятись у чужому місті; бо як він уже надибав цього пуцьвірінка, то не міг кинути його напризволяще.
Врешті-решт хазяйка змінила гнів на милість; а містер Ерншоу наказав мені скупати малого, вдягти у чисту білизну та вкласти спати разом із дітьми.
Хіндлі й Кеті дивилися й слухали, поки батьки не дійшли згоди; тоді вони почали порпатись у батькових кишенях, шукаючи обіцяних гостинців. Хлопцеві було вже чотирнадцять років, та, витягши з батькового кожуха ущент розламану скрипку, він розрюмсався вголос; а Кеті, дізнавшись, що батько, поки марудивсь із своїм знайдою, загубив її батіжка, почала строїти міни та плювати у бідне циганчатко – і зрештою заробила від батька гучного ляпаса, що мав навчити її гречнішої поведінки. Діти вперто відмовились розділити ліжко із хлопцем чи навіть пустити його до своєї кімнати; та й мені, мабуть, забракло глузду, бо я вклала його спати на сходах, сподіваючись, що вранці той забереться звідси. Та він, чи то мимохіть, чи вчувши кроки містера Ерншоу, приволікся до його дверей; хазяїн ледь не спіткнувся об нього, коли виходив із кімнати, і почав розпитувати, що він тут робить. Я хоч-не-хоч мала зізнатись, і за таку жорстокість та боягузтво мене вигнали геть із дому.
Так Хіткліф увійшов у сім'ю. За кілька день повернувшись до хазяїв (я так і не повірила, що мене вигнано назавжди), я дізналася, що вони нарекли його Хіткліфом; то було ім'я їхнього сина, який умер іще малим. З тої пори воно слугувало знайді за ймення й прізвище. З міс Кеті вони потоваришували, а от Хіндлі його зненавидів, і я, правду кажучи, також; ми безсоромно збиткувалися з нього, бо мені бракувало розуму, аби збагнути власну несправедливість, а хазяйка жодного разу, бачачи, що його ображають, і словом не озвалася на його захист.
Він був терплячий та без'язикий; мабуть, звик до такого поводження. Хіндлі, бува, лупцює його, а він і оком не змигне, й сльозинки не зронить; а від моїх штурханів лише зітхав та розплющував оченята, наче то він сам ненароком забився. Через таку його сумирність містер Ерншоу аж шаленів з люті, дізнаючись, що його син ображає бідного сиротину – так хазяїн називав хлопця. Він мав дивну прихильність до Хіткліфа, вірив кожному його слову (щоправда, той говорив мало і здебільшого казав правду) і панькався з ним більше, ніж із Кеті, що була занадто впертою й зухвалою, аби стати батьковою улюбленкою.
Отак, із самого початку, хлопець посіяв у домі ворожнечу; а по смерті місіс Ерншоу (вона вмерла два роки по тому) молодий хазяїн призвичаївся вважати батька своїм гнобителем, а не другом, а Хіткліфа – посіпакою, що