і не без подиву зауважила: все, що видніло з їхньої вітальні, було звичайним і нецікавим, зате решта все – якраз навпаки… Картини на стіні біля каміна здавалися живими, а знайомий годинник на полиці каміна (у Дзеркалі було видно тільки його затилля) мав обличчя якогось карлуватого дідка, що, знай собі, до неї посміхався.
– У нашій вітальні більше порядку, – відзначила подумки Аліса, примітивши у попелі під каміном кілька шахових фігур. Враз вона здивовано зойкнула і присіла навпочіпки: шахові фігури рухались – гуляли! парами!
– Он Чорний Король з Королевою, – промовила Аліса (пошепки, щоб їх не сполохати). – А он Білий Король з Королевою, верхи на лопатці… А он прогулюються попідручки дві Тури… Здається, вони мене не чують…
Аліса нагнулася ще нижче.
– І, напевно, не бачать… Дивно, але мені чомусь здається, ніби я – невидимка…
Тут, на шаховому столику, в неї за плечима щось вискнуло. Аліса рвучко озирнулася й побачила, що то перекинувся Білий Пішак і хвицяє ногами. Вона з цікавістю ждала, що буде далі.
– Ой! Моє малятко! – зойкнула Біла Королева і так несамовито зірвалася з місця, що звалила в попіл Білого Короля. – Моя Лілейка! Моя вінценосна киця! – і вона подерлася догори по ґратках.
– Вінценосна пиця! – скривився Король, тручи забитого при падінні носа. Йому не гріх було й побурчати, бо він із голови до п'ят викачався в попелі.
Аліса дуже хотіла чимось прислужитися, а що бідна Лілейка аж заходилася вереском, то Аліса підхопила Королеву й поставила її на столик поруч із галасливою донею.
Королева хапнула повітря й ошелешено сіла: від стрімкої подорожі їй так забило дух, що хвилину-другу вона тільки мовчки тулила до себе крихітну Лілейку.
Трохи віддихавшись, вона гукнула до Білого Короля, що понуро сидів у попелі.
– Стережи…ся вулкану!
– Якого вулкану? – перепитав Король і тривожно зазирнув у камін, певно, гадаючи, ніби там – найпідхожіше для вулкану місце.
– Того, що мене у повітря… висадив, – проказала Королева, ледь переводячи дух. – Вибирайся нагору звичним… шляхом… щоб і тебе не… висадило!
Аліса довго дивилася, як важко – з поперечини на поперечину – Король пнеться каміновими ґратками, і нарешті сказала:
– Ну, так ви й за день до столика не доберетесь. Може, краще я все ж допоможу?..
Але відповіді не було: Король, очевидно, Адіси просто не чув і не бачив.
Аліса взяла його якомога обережніше і піднесла в повітря вже не так рвучко, як Королеву, – щоб, бува, і йому не перехопило дух. Та перш ніж поставити Короля на столик, вона надумала трішки обчистити його від попелу.
Опісля вона розказувала, що зроду не бачила такої гримаси, як у Короля, коли той скумекав, що його несуть і чистять невидимі руки. Він так отетерів, що не міг навіть закричати, тільки очі йому дедалі витріщалися, а рот дедалі роззявлявся. Алісу почало тіпати зі сміху, рука її затремтіла, і вона ледь не впустила