вас і справді довгий, але чому сумний – ніяк не збагну.
І, доки Миша говорила, Аліса не переставала гадати, до чого тут мишачий хвіст.
Тож історія Миші в її уяві прибрала десь та кого звивистого вигляду:
Стрів[2]
Мурко мишку
в хаті і почав
їй казати: «Я тебе
позиваю, ходім,
мишко, на суд;
відкладать
не годить-
ся: будем
нині су-
диться,
бо на мене
з безділля
напав уже
нуд». Каже
мишка Мур-
кові: «Що за
суд безго-
ловий?
Ні судці, ні
підсудка
ми не
знайде-
мо тут».
«Сам я вис-
туплю хутко
за суддю
й за під-
судка;
вже
і ви-
рок
го-
то-
вий:
то-
бі,
ми-
ш-
ко,
ка-
пу-
т
!
– Ти не слухаєш! – гримнула на Алісу Миша. – Про що ти думаєш?
– Вибачте, будь ласка, – сумирно сказала Аліса. – Ви вже, мабуть, чи не на п'ятій звивині зі слів?
– На п'ятому з ослів! – люто крикнула Миша.
– На п'ятому з вузлів? – спантеличено перепитала Аліса. – Ой, дайте, я допоможу розплутати!.. (Вона завжди готова була стати комусь у пригоді.)
– Нема що давати! – сказала Миша, підвівшись і йдучи геть. – Знущаєшся, так? Наплела сім мішків гречаної вовни!
– Я ж не зумисне! – промовила бідолашна Аліса. – Ви така вразлива, далебі!
Миша тільки забурчала у відповідь.
– Будь ласка, верніться і докажіть свою історію! – гукнула їй услід Аліса.
– Будь ласка! – загукали хором усі решта.
Але Миша лише роздратовано тріпнула головою і наддала ходи.
– Як шкода, що вона пішла! – зітхнула Лорі, тільки-но Миша зникла з очей.
А стара Крабиха скористалася з нагоди, щоб напутити свою дочку:
– Отак-то, рибонько! Це тобі наука: треба стримуватися в косючих ситуаціях!
– Прикуси язика, мам! – огризнулося Крабеня. – Ти навіть устрицю виведеш із терпіння!
– От якби тут була наша Діна, – голосно сказала Аліса, не звертаючись ні до кого зосібна. – Вона б швидко принесла її назад!
– А хто така Діна, дозволь спитати? – озвалася Лорі.
Аліса аж засяяла, бо ладна була день і ніч говорити про свою пестунку.
– Діна – то наша киця. Вона так хвацько ловить мишей! А бачили б ви, як вона полює на пташок: раз – і нема!
Ця тирада справила на товариство глибоке враження. Декотрі пташки відразу поспішили від біди чимдалі. Стара Сорока стала дуже ретельно кутатися в шалик, примовляючи:
– Думайте, що хочете, але я мушу йти додому. Нічне повітря – не на моє горло!
А Канарка тремтячим голосом почала скликати своїх діток:
– Ходімо,