конституційний лад у конкретно взятому місті Одеса.
– Чого так довго? – спитав один із них – малий на зріст і хитрий на розум.
– Лектор гарну проповідь промовляв. Заслухався, – іронічно мовив до нього Шевцов.
– Я не зрозумів…
– Тобі і не потрібно нічого розуміти. Треба виконувати. Чим більший коефіцієнт виконання, тим кращим і ціннішим співробітником ти стаєш. А звідси вже і усі можливі бонуси для тебе. Ти ж любиш бонуси?
– До чого тут бонуси?
– До того, що завдання наші стають важливішими. І ми маємо бездоганно відіграти кожен свою роль. Сідайте, друзі! Будемо з вами розмовляти, – сказав Шевцов і першим всівся у м’яке крісло, встромляючи свій погляд у безкраю синь моря і чистого, ясного неба. Він любив те небо, як і саме життя, яке усміхалося йому кулеметними чергами визначеної іншими для нього професії, того, чому він присвячував себе без жалю та вагань совісті. Він був офіцером спецслужб Росії. Держави, яка завжди вела війни, але ніколи ще у новітній історії вона не вела себе так, як в Україні. Світ перевернувся для багатьох. І для Шевцова теж.
– Другого травня відбудеться футбольний матч «Чор-номорець» – «Металіст». З Харкова та інших міст їдуть ультрас, увесь правий спектр, майданівці, журналісти, волонтери і всякий інший непотріб. «Марш єдності України» – ось як називатиметься та подія, під час якої ми поч- немо операцію. Люди мають бути готові. Євромайданівці будуть розганяти нас із Куликового поля. Зброю отримаєте завтра вранці. Центр міста – наша стратегічна позиція. Маємо тримати її і не піддаватися на провокації. Посилити нашу присутність на вулицях, – Шевцов дістав карту з внутрішньої кишені куртки, узяв ручку і прокреслив маршрути центральної частини міста. Стара Одеса вкотре за свою історію мала омитися людською кров’ю.
– А менти? – запитав другий співрозмовник Шевцова. Десь під сорок, сірої, непримітної зовнішності, тільки очі грали вогниками.
– Питання правоохоронних органів я беру на себе. Все буде добре. Лояльність – наш девіз, – відповів на те Шевцов. І знав, що слово своє стримає.
– Як нам відходити? Куди? – у розмову включився той перший. Він відповідав за бойовиків.
– Будинок профсоюзів – потрібно туди загнати народ. Міліція відтіснить майданівців, і ми покинемо будівлю. Але все має виглядати спонтанно, як пропозиції від когось, голос із натовпу. Ви мене зрозуміли?
– Зрозуміли. Можна одне питаннячко, шеф?
– Можна, але я тобі не шеф. Ми однодумці з тобою, Валерій. Запам’ятай це собі назавжди, будь ласка.
– Довго нам терпіти ще того лектора? Він вже усім набрид. Його побити хотіли, я не дав.
Олег посміхається і встає з крісла. Його погляд примушував тих двох доволі мужніх чоловіків тупити їхні брехливі очі у підлогу. Незважаючи на свій молодий вік, Олег знав, як управляти ситуацією, в яку його заганяють обставини. А наразі від цих двох лідерів Антимайдану залежало доволі багато.
Лектора