що Вашингтон прорахувався з кандидатами. А так усе вийшло доволі гарно.
«Ми ж усе прорахували. І те, що президент не дасть наказу стріляти у натовп, не допустить силового розгону Майдану, і те, що прихильники помаранчевих будуть більш рішучі та ефективні, і те, що опонент врешті-решт відійде у сторону».
Та не могли прорахувати американці тільки одного – корупцію, яка й була мірилом усіх владарів України. Несамовита жадібність та чвари між вчорашніми друзями стали тим фундаментом, на якому опонент спочатку став прем’єр-міністром, а пізніше і президентом. І ось тепер, майже після дев’яти років розлуки з Україною, Томас Лейл ішов вулицями, на яких влада належала тільки йому – синові донецьких степів.
У Києві ще з часів Помаранчевої революції Лейл мав дві квартири. Цього разу шеф прийняв рішення придбати ще й будинок.
«Конспіративних квартир не буває забагато», – вчив його шеф, коли підібрав Томаса на вулицях Нью-Йорку, де Лейл заливав свій талант і чергову любовну трагедію міцним шотландським віскі.
Тоді він ще не знав, що ось цей непримітний чоловік скоро стане його поводирем у світі таємних ігор і цинічних зрад, введе його в коло, де правлять інші закони та діють за інакшими правилами. Бо в тому світі, куди з головою пірнув Томас Лейл, не існувало справедливості й чеснот. Усе визначалося лише боротьбою за владу.
У той перший вечір, коли він сидів у шкіряному кріслі, вкотре перечитуючи Вольтера, йому раптом спало на думку, що цього разу він може не повернутися до Америки. І справа не тільки у тому, що його могли вбити. Ні. Лейл просто усвідомлював, що цього разу битва буде більш жорсткою, кривавою і затяжною. Ніхто вже не гратиметься у ненасильницькі спротиви. Як казав Гай Фокс[2], якому судилося стати організатором лондонської «Порохової змови» 1605 року, «відчайдушні хвороби лікуються небезпечними засобами». І саме такою відчайдушною хворобою страждала в ті дні Україна. Шкода, правда, що вона про це ще не знала.
Лейл ніколи не розумів українців. Вони здавалися йому затурканими, такими, що легко піддаються маніпуляціям, продажними у своїй більшості. Ті ж одинаки, які час від часу народжувалися з бажанням жити згідно з законами та принципами честі, не затримувалися надовго на цьому світі. Їх життєвий шлях закінчувався або автомобільною катастрофою, або «самогубством», або ж відвертим вбивством. І вже інші йшли далі, аби вести Україну у темне майбутнє олігархічних кланів.
Проте бували моменти, коли Томасу ставало справді шкода той безталанний народ. Він бачив доброзичливість і працьовитість людей, бажання змін, яким не давала дорогу емоційність українців, адже емоції там завжди брали верх над розумом. І так було в усі часи та при усіх імперіях.
«Віками їм вбивали у голови, що вони є частиною різних держав. Століттями вони не могли зрозуміти, хто ж вони такі. Національна ідея – те єдине начало, яке і визначає шлях народу у майбутнє, так і не сформувалося на цих землях. Але як вірно зазначав їх другий президент,