те, що хотів почути. В його очах загорілися вогники, вони грали своїм небезпечним полум’ям, а Майкл вже розумів, що словами поважної людини з самого Білого дому говорить до нього – до старого пса ЦРУ Майкла С’юті сама провидиця доля. І він дякував їй за те, що чув, адже саме такої справи йому не вистачало. Справжньої справи, яка здатна поставити крапку у їхній цілковитій перемозі над злим та цинічним диктатором Росії, який так любив розмови про слов’янську дружбу та демократію.
Скільки пам’ятав себе Майкл С’юті, стільки він воював з Росією. І не мало значення, чи то був СРСР, чи єльцинська Росія, чи вже путінський авторитарний режим. С’юті був справжнім професіоналом у всьому, що стосувалося Росії. І саме йому вдалося збагнути основну загадку такої незрозумілої «російської душі». Майкл був глибоко переконаний, що уся та загадка у рабській покорі народу та превалювання хижого, азійського менталітету, який може спати роками, десятиліттями, але приходить час і окремі керманичі тієї дикої і необ’ємної держави починають використовувати його, аби встановити свій диктат на світовій арені. Росія не була для нього загадкою, бо він розумів, чим керуються політики та прості люди у тій величезній і небезпечній країні.
І ось знову він почув це слово – Росія. А далі слідувало інше, не менш манливе та приємне для вуха Майкла С’юті. Україна.
– Якщо у нас не вийде з Україною, вона відійде до Москви. І ми вже нічого не зможемо зробити. Це означатиме, що Росія отримає вагому перемогу. Продемонструє світові усю слабкість Заходу. Але що головне – кепкуватиме з нас, Сполучених Штатів Америки. Кепкувати з нас ми нікому не дозволимо. І ніколи не підемо на ті умови, які пропонує Москва. Тому нам залишається тільки одне – воювати. Воювати, аби перемогти. Іншого шляху в нас просто не існує.
За цим настала тиша. Вона висіла над залою, де знаходились могутні представники американської еліти, що концентрували у своїх руках владу та повноваження, представляли корпорації і міністерства, належали до того класу, який ось вже скільки років править світом.
– Ви пропонуєте нам воювати з Росією? Як ви це собі уявляєте? – урешті-решт пролунав перший голос. То був Боб Інґ.
– Війна – це не завжди битва на території однієї зі сторін. Ми хочемо запропонувати вам дещо інший шлях подолання Росії. Більш витончений, аніж санкції та Джавеліни. Більш дієвий, аніж тиск і стрілянина. Ми вдаримо по ньому Україною.
– Так ударили ж вже. Скільки років б’ємо, а щось достукатися ніяк не можемо.
– У 1999-му не варто було дозволяти Єльцину призначати Путіна наступником, – то звучав голос Пітера Роуна, відомого гравця світових фінансових ринків і філантропа. Правда, здебільшого уся його філантропія була спрямована на підтримку заколотів, переворотів та інших протестних акцій, в яких особисто був зацікавлений Пітер Роун. Він належав до яструбів Республіканської партії і ніяк не міг пробачити адміністрації Клінтона того факту, що на початку 2000 року вона втратила контроль за ситуацією у Кремлі.
– Містере Роуне, давайте