тільки на стерно, щоб із кораблем не сталося пригоди.
Сказавши це, серанг знову застиг у задумі. Його очі невпинно блукали від освітленої мапи до темних вітрил брига, а тіло було нерухоме, наче вирізьблене з дерева й прибите до палуби. Так стояв на капітанській вахті хаджі Вазуб, серанг брига «Блискавка», невтомний і невсипущий раб свого обов’язку.
Через пів години після заходу сонця ніч зовсім оповила землю й небо. Острови розтанули в темряві. А на рівній воді протоки маленький бриг наче розлігся й міцно спав, загорнутий у пахучу керею зоряного неба й тиші.
О пів на дев’яту Лінгард знову вийшов на палубу. Шоу, що був тепер у пальті, ходив швидко туди й сюди по кормі, лишаючи за собою дух тютюнового диму.
Жевріюча іскра цигарки немов сама собою бігала в темряві перед його круглою головою. А чисте небо над щоглами брига було повне мерехтливих вогників, і, здавалося, чийсь могутній подих гойдав їх угорі. Ані звуку на палубі брига. Тяжкі тіні, що окутали його, здавались таємничими постатями, котрі мовчки чекали на якісь рішучі події. Лінгард витер сірника, щоб запалити цигарку, і його енергійне обличчя з примруженими очима на мить виступило з темряви й одразу ж зникло. Тепер уже дві темні постаті й дві червоні іскри миготіли по кормі. А з краю найбільший, але найблідніший відблиск світла від компасної лампи коливався на мідному колесі й на грудях малайця-стернового.
Голос Лінгарда, наче не в силі перемогти безмежну тишу моря, пролунав спокійно й тихо:
– Ніякої зміни, Шоу, – сказав він.
– Аніякісінької, сер. Я бачу той великий острів і досі на тому самому місці. Мені здається, сер, це море – чортяча пастка штилів. А з півдня цей великий острів…
– Карімата, Шоу, – перебив Лінгард.
– Звичайно, сер, Карімата, – я так і хотів сказати. Але як чужинець я ніяк не можу запам’ятати тутешніх…
Він хотів сказати «імен», але, спинившись, сказав «назв», старанно вимовляючи кожен звук.
– Останні п’ятнадцять років, – вів він далі, – я постійно плавав із Лондона до Ост-Індії, тому почуваюся більше вдома там, у Бей. – Він показав у темряву в північно-східному напрямку, ніби міг бачити звідси, де той Бей, що знаходиться, як звісно, аж у Бенгальській затоці.
– Ви швидко призвичаїтесь, – пробурмотів Лінгард, оминаючи свого помічника. Потім обернувся й різко спитав: – Ви казали, що звечора нічого не було на воді?
– Я нічого не помітив, сер. А вийшовши знову на палубу о восьмій годині, питав у серанга, чи не бачив той чого навколо, і, як я зрозумів, він теж нічого не бачив після того, як я спустився. Це море інколи буває зовсім безлюдне, адже так, сер? Але о цій порі року, я гадаю, тут має бути чимало суденець, що йдуть додому з Китаю.
– Так, – відповів Лінгард, – ми стріли дуже мало кораблів від тоді, як «Педра Бланка» лишилась у нас позаду. Це зовсім безлюдне море. Однак, Шоу, хоч воно й безлюдне, та не сліпе. Кожен острів на ньому – це пильне око. І тепер, коли наша ескадра вийшла з китайських вод…
Він не скінчив фрази, а Шоу, заклавши руки в кишені, зручно сперся спиною на скляний люк.
– Кажуть,