бали. Тебе не вабить щось надзвичайне: небезпека, пригоди тощо… Тобі не до вподоби ті хлопці, яких захоплює бурхливе життя; вони, на твою думку, брутальні, мугиряки; твоє око тішать примазані й випрасовані маруди в білих комірцях, слухняні хлопчики, що запобігають ласки у вчителів і на перервах навертаються їм на очі, щоб почути від них вихвали своїх успіхів. Ці хороші, виховані хлопчики, о, вони ніколи не встрявають у небезпечну пригоду: у думці їм лише прогулянки з квіточками та сніданочками в товаристві чемненьких дівчаток!.. Я добре знаю таких типиків, які лякаються власної тіні й скидаються на баранців! Вони таки й є баранці!.. Ну, а я тобі не баранець! От тобі й уся моя мова!.. І на прогулянці вашій я бути не хочу й не буду!..
Сльози проступили на карих оченятках Бессіних, вуста затремтіли… Це ще дужче роздратувало Джо: «І чого вони варті ті дівчата? Тільки на те й здатні, щоб совати свого носа, куди не треба, скімлити, ображатися. Їм, певне, таки бракує чогось у голові!..»
– Слова не можна тобі сказати, щоб ти не зарюмсала, – замирливо промовив він. – Я ж таки не мав наміру образити тебе, сеструню! Слово честі, що так. Я…
Він безпорадно урвав і глянув на неї. Вона хлипала й уся здригалася, силкуючись подолати ридання… Сльози, одна одну побиваючи, котилися їй по щічках.
– Ох, ці мені… дівчата!.. – гукнув він і сердито попростував геть із кімнати.
II. Драконові закони
Трохи згодом Джо, усе ще роздратований, сідав обідати. Він уперто мовчав за їжею, попри те, що батько, мати й сестра весь час весело одне до одного балакали. Уперто втопирившись у свою тарілку, Джо люто звіряв їй свої спостереження: «Ось то які ми! Допіру дрібними вмивалися, а по хвилинці не то всміхаємося, ба й регочемо!.. Ні, наш брат не такий. Будьте певні, що якби хлопчину щось спромоглося довести до розпачливих сліз, то за кілька день не забув би цього. А у цих дівчат, то в них просто вдача така нещира: плачуть, а не відчувають і сотої частки тої образи, на яку скаржаться. Запевне це так!.. Рюмсають, мабуть, тому, що це їм до вподоби!.. Та ще й до вподоби їм робити комусь на капость, надто нам, хлопцям!.. Отже, й утручаються в усі наші справи!..»
Отак мудро міркуючи, Джо разом із тим усмак працював коло своєї тарілки.
Де ж пак не набути доброго апетиту, прогнавши велосипедом через довженний парк від Кліф-Гауса й аж до самісінького Західного передмістя?!
Батько іноді скоса зиркав на сина. Стривожено, але лагідно. Джо не помічав того, але Бессі добренько завважила це.
Містер Бронсон був чоловік середнього віку, доладно сформований, кремезний та негладкий. Обличчя мав енергійне, риси гострі, клинуваті, підборіддя квадратне й уперте… Проте добрі очі і якісь зморшки в кутиках біля рота виявляли не суворість, а нахил до гумору.
Батько й син були страшенно подібні один до одного, це враз впадало в око. Обидва мали широке чоло, міцні випнуті щелепи, а що вже очі в обох, то – урахувавши різницю в літах – були вони такі однаковісінькі, мов дві пари горошин, що вилущено їх з одного стручка.
– Ну, а як ти, Джо? Чи все гаразд? – запитав нарешті містер Бронсон.
Обідати скінчили, й усі підвелися