пізнає себе тоді, коли придивиться до обличчя слуги біля дверей.
– Якби ж то я знав напевно, що ти зі мною відвертий. Я б уже давно був нагорі. Як мені довідатись, чи ти зі мною відвертий? Ось тепер ти дивишся на мене так, ніби я – мале дитя, але це мені не зарадить, від цього буде тільки ще гірше. Та, може, ти й хочеш зробити ще гірше. А тим часом я вже не годен терпіти оце повітря на вулиці, мені вже пора до товариства нагорі. Коли я насторожуюсь, мені починає дерти в горлі, о, до речі, ось тобі й маєш, я вже кашляю. А ти бодай уявляєш собі, як мені буде там, нагорі? Не встигну я ступити другою ногою до зали, як першу вже годі буде впізнати.
– Це ти правду кажеш, я з тобою не відвертий.
– Я ж збираюся йти, піду сходами нагору, якщо це має статися під бантинами. З боку товариства я сподіваюся дістати все, чого мені бракує, насамперед мобілізувати свої сили, бо такого загострення їм замало, воно зводить нанівець єдиний шанс цього парубка на вулиці. А він задоволений уже тим, що витримує все своїм, щоправда, хирлявим тілом, відвоює собі обід та вечерю, уникне впливу чужих людей, одне слово, збереже стільки, скільки можна взагалі зберегти в нетривкому світі. Але те, що втрачає, він намагається повернути силоміць, хай уже й не таке, ослаблене, хай навіть уже тільки здається, що то – колишня його власність (а здебільшого саме так воно і є). Отож суть його самовбивча, зуби її призначені лише для власної плоті, а плоть – лише для власних зубів. Бо, не маючи жодної опори, фаху, кохання, сім’ї, статків, тобто не впираючись загалом – чи, звісно, бодай не пробуючи цього робити – світові, до певної міри не вражаючи його, отже, цілим комплексом власності, не можна вберегтися від несподіваних руйнівних утрат. Цей парубок у благенькій одежині з його вмінням виживати, з витривалими ногами, жаским винайнятим житлом, з рештою його покраяної на шматки й тепер, по довгім часі, знову покликаної до життя суті, – все це обіруч тримає при купі й щоразу мусить втрачати дві свої речі, коли навпомацки намагається впіймати якусь одну невеличку. Звичайно, істина ховається тут – істина, яка ніде не проступає так очевидно. Бо хто справді виявляє себе завершеним обивателем, тобто подорожує морем на пароплаві, – спінені хвилі попереду, спінений слід – позаду, – одне слово, з численними такими явищами довкола, тому обивателю загрожує небезпека не менша, хоч і зовсім інша, ніж чоловікові на кількох поліняках серед хвиль, які ще й налітають одна на одну й накривають одна одну. Бо він, обиватель, і його власність – не одне ціле, їх двоє, і той, хто знищить зв’язок, знищить і його самого. Нас і наших знайомих у цьому розумінні не можна розпізнати, позаяк ми зовсім сховані; я, приміром, нині схований за своєю професією, надуманими чи справжніми стражданнями, літературними уподобаннями тощо. Та саме я й відчуваю свій ґрунт надто часто й надто глибоко для того, щоб бути задоволеним хоча б тільки наполовину. І досить мені повідчувати цей ґрунт без перерви бодай чверть години – і отруйний світ уже вливається мені до рота, як ото вода потопельникові.
Цієї