казом Верховної Правительки Озми її країна найближчим часом стане невидимою для всіх, хто живе за її межами, і в майбутньому будь-який зв’язок з Озом обірветься.
Діти, які звикли читати книжки про Оз і полюбили історії про її жителів – веселих і щасливих людей, теж сильно засмутилися від того, що більше не буде книжок про Країну Оз. Вони написали багато листів із запитанням, чи не знає Історик про якісь пригоди, що сталися до того, як Країна Оз стала невидимою для усього іншого світу. Але він, на жаль, нічого не знав.
Нарешті, один з моїх маленьких читачів поцікавився, чому ми не можемо зв’язатися з Принцесою Дороті бездротовим телефоном. Таким чином, вона змогла б повідомляти Історику про те, що діється в далекій Країні Оз. До того ж Історику не обов’язково бачити Країну Оз, але він може знати все, що там відбувається.
Це була непогана ідея. Тож Історик поставив високу вежу на своєму задньому подвір’ї, взяв кілька уроків з бездротової телефонії, а потім почав телефонувати Принцесі Дороті з Країни Оз, надсилаючи повідомлення через повітря.
Малоймовірно, що Дороті шукатиме бездротові повідомлення або ж прислухатиметься до дзвінків. Але єдине, в чому Історик був упевнений, це в тому, що чарівниця Глінда знатиме, що він робить, і обов’язково побачить, коли він захоче поспілкуватися з Дороті.
Річ у тім, що в Глінди є Книга Подій, у якій записується все, що відбувається в будь-якій точці світу, саме в той момент, коли це трапляється, і, зрозуміло, Книга також розповість їй про бездротове повідомлення.
Саме так Дороті почула, що Історик хоче поговорити з нею, і в Країні Оз з’явився Косматий чоловічок, який знав, як передати бездротову відповідь. Що ж, Історик так сильно просив, щоб йому повідомляли останні новини з Озу, аби він зміг записати їх для дітей – своїх любих читачів, що Дороті попросила дозволу Озми, а Озма милостиво погодилася.
Ось чому після двох довгих років очікування діти з Америки почули ще одну історію про Країну Оз. Це було б неможливо, якби один розумний чоловік не винайшов бездротовий зв’язок, а ще одна не менш розумна дитина не запропонувала ідею зв’язатися в такий спосіб із загадковою Країною Оз.
I. Оджо та дядько НанкІ
– А де масло, дядьку Нанкі? – запитав Оджо.
Дядько Нанкі визирнув у вікно, погладив свою довгу бороду, потім подивився на юного жителя Країни Жвакунів і сказав, похитавши головою:
– Немає.
– Немає масла? Погано. А як щодо джему? – поцікавився Оджо, ставши на стілець, щоб краще бачити полиці буфета.
Але дядько Нанкі знову похитав головою:
– Закінчився.
– І джему теж немає? І пирогів немає, і яблук, і варення немає? Один тільки хліб залишився, так?
– Так, – сказав дядько, знову визирнувши у вікно і погладивши бороду.
Хлопчик поставив стільчик біля вікна і сів поруч із дядьком. Він повільно жував сухий кусень хліба і думав.
– У нашому дворі не росте нічого, крім хлібного дерева, – міркував він уголос. – І на ньому всього дві буханки, та й ті нестиглі. Дядьку, скажи, чому ми такі бідні?
Старий жвакун обернувся й подивився на Оджо. У нього були добрі очі, але він так давно не усміхався й не сміявся, що Оджо забув, який на вигляд веселий дядько Нанкі. До того ж він говорив дуже мало, і племінник, який жив з ним практично від народження, навчився розуміти дядька з одного-єдиного слова.
– Чому ми такі бідні, дядьку? – запитав Оджо ще раз.
– Ні, ми зовсім не бідні, – відгукнувся старий.
– Бідні, бідні! – не здавався Оджо. – От що в нас є?
– Будинок.
– Так, але в Країні Оз у кожного є дах над головою. Що ще, крім будинку в нас є?
– Хліб.
– Я доїдаю останній шматок дозрілої буханки. А твою частину я відклав – вона на столі. Можеш з’їсти, коли зголоднієш. Але коли вона скінчиться, що ми їстимемо?
Старий заворушився на стільці, але нічого не сказав, лише похитав головою.
– Ну, звичайно, – вів далі Оджо, який змушений був говорити, бо дядько вважав за краще мовчати, – ніхто не вмирає від голоду в Країні Оз, тільки сама їжа в рот не звалиться, треба піти і знайти її.
Старий жвакун знову неспокійно заворушився й подивився на свого племінника так, немов ці доводи вивели його з рівноваги.
– Завтра вранці ми повинні опинитися там, де можна знайти хоч якусь їжу. Інакше нам стане зовсім погано.
– Куди? – запитав дядько.
– Куди нам піти? – перепитав племінник. – Не знаю. Це ти повинен знати. Тобі так багато років, що ти, напевно, бачив багато місць за своє життя. Я ж, скільки себе пам’ятаю, завжди жив із тобою тут, у цьому маленькому круглому будиночку. Я не бачив нічого, крім густих лісів навколо нього і он тієї великої гори на півдні, де начебто живуть Молотоголові істоти, які нікого не пропускають