та й зосталася сидіти.
III. Дівчинка-Латочка
Оджо захоплено розглядав ляльку. Вона була вища за нього і здавалася пухкенькою, бо її зроблений із клаптикової ковдри тулуб туго набили ватою. Такими ж строкатими та яскравими були її спідниця та фартух. На ногах у ляльки красувалися червоні шкіряні черевики із загнутими носами, а руки привертали увагу акуратними пальчиками із золотими пластинками-нігтями.
Особливе захоплення Оджо викликала голова Латочки. Оскільки Кривий Чаклун довго працював над Живильним Порошком, у Марголотти вистачало часу, щоб як слід попрацювати над деталями.
Так, волосся вона зробила з яскраво-рудої пряжі, й воно спадало на плечі ляльки акуратними пасмами. Очима служили два срібні ґудзики, які Марголотта зрізала зі старих штанів чоловіка. Зіницями – чорні нитки, якими вони були пришиті. Над вухами довелося трохи помудрувати, адже служниця повинна мати гострий слух, щоб чути всі розпорядження господині. Врешті-решт Марголотта зробила їх із золотих платівок, пришивши нитками через спеціально просвердлені дірочки. У Країні Оз золото – ходовий метал, його широко використовують у господарстві, бо воно м’яке і добре піддається обробці.
Прорізавши отвір для рота, Марголотта вшила туди дві нитки перлів. Це були зуби. Потім зі шматка червоного плюшу вона зробила ляльці язик. Оджо дуже сподобався рот Латочки, й господиня потішилася його похвалою. Обличчя ляльки складалося з безлічі клаптиків, тому не вирізнялося красою. Одна щока була жовтою, друга – червоною, підборіддя – синім, а лоб – фіолетовим. Там, де мав бути ніс, красувався оранжевий клаптик.
– Загалом найкраще обличчя – рожеве, – сказав Оджо.
– Слушно, але в мене не знайшлося під рукою шматка рожевої матерії, та це й неважливо, адже служниця має передовсім бути працьовитою, а не красивою. Якщо мені набридне її різнобарвне обличчя, я завжди можу побілити його.
– А мізки в неї є? – запитав Оджо.
– Ось про мізки я й забула! – вигукнула Марголотта. – Дякую, що нагадав! Ще не пізно їх вставити. Доки ми її не оживили, з нею можна зробити все, що завгодно. Але головне – не вкласти їй занадто багато мізків. Та й ті, мабуть, мають відповідати її статусу. Якщо підсумувати: не треба їй бути занадто розумною.
– Даремно! – сказав дядько Нанкі.
– Ні, я впевнена, що маю рацію, – заперечила жінка.
– Він просто хотів сказати, – пояснив Оджо, – що без добрих мізків служниця не зможе як слід розуміти, що ви від неї хочете, і ретельно виконувати всі доручення.
– Може, й так… – задумливо промовила Марголотта. – Однак занадто розумна служниця не складе собі ціну й робитиме свою роботу абияк. Ні, це дуже тонке питання. Тут треба вгадати і кількість, і якість мізків. Нехай моя служниця буде тямущою, але в міру.
З цими словами вона підійшла до шафи, де стояли блакитні банки з акуратними наклейками, що позначали їх