ви, диво витривалості, – відповів Кіт. – Ви забули вашу ведмедину та одну пару білизни.
Проте Джон Беллю похитав головою.
– Я боюся, що роблюсь застарий, Кристофере.
– Вам лише сорок вісім років. А хіба ви забули, що мій дід, сер, ваш батько, старий Ісаак Беллю, убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев’ять років?
Джон Беллю скривився, але змовчав.
– Дядю, я хочу вам сказати щось важливе. Я ріс лордом Фаунтлероєм, але я можу тепер більше за вас носити та загнати вас у переходах. Можу також покласти вас на лопатки або звалити ударом кулака.
Джон Беллю простяг свою руку й урочисто сказав:
– Кристофере, мій хлопче, я вірю, що можеш. Вірю, що ти можеш це зробити навіть з оцим пакунком на спині. Ти досяг цього, мій хлопче, хоча як це неймовірно.
Кіт робив свою кругову мандрівку останнього переходу чотири рази на день, себто він робив щоденно двадцять чотири милі, дряпаючись на гору, причому дванадцять миль він зробив із поклажею в сто п’ятдесят фунтів. Він був стомлений, але пишався своєю витривалістю. Фізичний стан його був чудовий. Він їв і спав, як не їв і не спав ніколи за свого життя, і коли наблизився кінець роботи, він мало не засумував.
Одна проблема хвилювала його. Він знав із досвіду, що може впасти зі стофунтовим тягарем на спині й залишитися живим. Проте він був певний, що як упаде із цими додатковими п’ятдесятьма фунтами на шиї, то скрутить собі в’язи. Кожну стежку через болото, що протоптували тисячі носіїв, швидко затягало знов, і вони без кінця мусили протоптувати собі нові стежки. І саме під час прокладання такої нової стежки, він розв’язав цю проблему зайвих п’ятдесяти фунтів.
М’яка багнюка піддалася під ним, він похитнувся й упав ниць. П’ятдесятифунтовий пакунок удавив його обличчя в болото і скотився геть, не скрутивши йому в’язи. Зі ста фунтами, що залишилися у нього на спині, він зіпнувся на карачки. Проте не просунувся далеко. Одна рука загрузла до плеча, і він ліг щокою в болото. Коли він витяг цю руку, загрузла друга. У такому стані було неможливо скинути ремні, а стофунтовий тягар на спині не давав йому піднятися. Спираючись на руки та на коліна, загрузаючи то однією, то другою рукою, він напружився, щоб порачкувати до того місця, куди впав малий мішок із борошном, але знесилив себе, нітрохи не посунувшись уперед, і так витолочив травою вкриту поверхню, що маленька калюжа води почала утворюватися в небезпечній близькості біля його рота та носа.
Він спробував перекинутися на спину, на свій пакунок, але загруз обома руками по самі плечі і став відчувати, що затопає. З надзвичайною терплячістю, він поволі витяг одну загрузлу руку, а тоді другу і сперся на них підборіддям. Тоді він почав кликати на поміч. Через деякий час він почув звуки кроків, що чалапали по багнюці позад його.
– Дайте мені руку, товаришу, – сказав він, – або киньте мотузка чи щось інше.
Відповів йому жіночий голос, і він впізнав його.
– Якщо ви розпустите ремені,