і робити так… Треба твердим бути, от що!»
Але тут нагадувались товариші, панночки, нагадувався Київ, ресторани, згадувався університет, і Вася знов починав напоминати собі бути твердим. І думка ця не дала йому довго заснути.
З цією думкою прокинувся він на другий день, з цією думкою напився чаю, походив з нею по саду і, нарешті, поїхав верхи в поле «обмислити й рішити її». І, лежачи на могилі високій, з давніх-давен ніколи не ораній, він малював собі такі картини. Ось він уже жонатий на Галі… До нього приїжджають товариші… Що ж тут такого? Хіба як у нього буде жінка Галя, то не можуть приїхати товариші? Вона вже вміє гарно балакати і по-російському, і по-українському. Знає елементарні науки. У них школа. Вона вчить сільських дітей читати, писати. Він по хазяйству. Треба буде тільки найняти ще одного прикажчика. Виписують ноти, вона вчиться грати. А там діти… Його діти, його діти! Господи, та чим же погана така картина?! А Галя? Та вона ж так зрадіє, що й вимовити не можна. Така ж радість їй буде, що з-за одної цеї радости треба женитися. Ні! Годі думати, треба бути твердим! Він зараз їде додому, одягається і йде до Галі. Тільки не треба поки що матері говорити, бо… Словом, не треба поки що…
І наче боячись, щоб не пройшов цей чудовий настрій, щоб не вернулись усякі «малодушні» думки, він піймав стриноженого коня, загнуздав, сів, гикнув і вихором полетів додому. Одягшись у широкі сині штани, в червоний козацький жупан, насунувши набакир сиву, високу, теж козацьку, з червоним верхом шапку, нікому нічого не говорячи, пішов він веселий, радісний на село. Сонце вже почало наближатися на полудень. На селі було тихо-тихо, тільки де-не-де вилетить на тин півень, кукурікне, гордо озирнеться навкруги і знов заховається за тин. Коло інших хат сиділи в холодку жінки, обложені дітьми, іноді вилітав відкілясь із берега регіт, пісня, але зараз же й змовкало: в пилу на дорозі купались і тріпались горобці, грались у хаток купками діти. Вася радісно й весело дивився навкруги, уклонявся жінкам, сміявся з півня, обминав горобців, жаліючи спугнуть їх, і ледве здержував бажання обняти й перецілувати всіх діток замурзаних, забрьоханих, замацапурених. І таки не здержався, підійшов до однієї купки, взяв маленького в одній сорочечці хлопчика, посадив собі на руки і спитав:
– Як тебе звать? Га?
Дітки при такій оказії спершу, звісно, хотіли махнути, хто куди попаде, далі декотрі вже роззявили роти, щоб заплакати як слід від такої образи, хоча вже бігти роздумали, а ще далі (побачивши, що особливої біди для них ніби нема) трохи позаспокоювались і почали навіть роздивлятись на чудернацького дядька. Посаджений же на руки, як розчинив рота й очі, похолонувши від страшенного жаху, так і зостався, дивлячись прямо в рот Васі.
– Як його звуть? – спитав Вася у купки, бачачи, що рот і очі хлопця не думають ізмінятися.
Дітки мовчали, то подивляючись одно на одного, то посміхаючись соромливо, то збираючись плакати.
– Хіба ви німці, що мовчите? – ласкаво засміявся Вася.
Дітки мовчали.
– Ви німці, чи хто такі? Може, євреї?
– Ні,