разом».
Репетиція почалась. Гаркун був справдешнім режисером. Він кричав, лаявся, бундючився, викривлявся і весь час коверзував Петренками, як сам хотів. То не туди стала вона, то не так повернувся він, то не з того боку обняла вона, то не в ту щоку поцілував він. Петренки покірливо робили, як хотів він, і іноді перекидалися сумними поглядами.
– Ну, от! Ну, от! – кричав Гаркун, підбігаючи до Петренка. – Хіба ж так хто сердиться? Ви понімаєте, що так не можна сердиться?!. Насупте брови. Ще!.. Ще!.. Стуліть губи…
– Та мені ж говорити треба, як же я стулю губи?
– Пожалуста, не розказуйте! Коли треба говорить, вони сами розтуляться… Ну… Тепер… Зробіть взгляд грозний…
Петренко стулив губи, насупив брови і «зробив взгляд грозний». Вийшло, ніби він зібрався заплакати.
– Ну, так… Тепер далі… Тільки станьте до рампи ближче… І ви, і ви… – злегка штовхнув Гаркун Петренкову, – положіть йому руку на плече… Ну, й дивіться на нього. Пріятнєє, пріятнєє дивіться… Смійтесь до нього… Більше… Ну? Далі…
Тут увійшли ще дві панії і, нашвидку хитнувши всім головою, стали збоку. Гаркун тільки суворо подивився на них.
– Залізняк! Що ви все руками тикаєте, як говорите? – причепився він до Гонтиного приятеля. – Ви ж не дратву просовуєте в чоботи? Коли ви вже забудете свою мастерськую?.. Абсолютно глупий народ!
Залізняк ніяково всміхнувся й міцно склав руки на животі.
– Ну, от! Він їх на живот!.. Ну, положим, нехай так… Держіть, держіть так… Та веселєй смотріть… Підніміть голову… Та громче говоріть, бо вас і не почують… Ну, повторіть вашу фразу…
– Та годі вам уже свариться! – крикнув Залізняк із ролі й махнув рукою. Але, злякавшись, зараз же склав її знов на живіт і подививсь на Гаркуна.
– Більше інтонації треба… – сказав Гаркун. – Ну, далі.
Тільки до Гонти та до Галіної не міг причепитись. Гонта, очевидячки, був «талант». Він поводився вільно й розв’язно. Коли кінчалась його роля, він брав у руки балабайку і, підморгуючи двом паніям, що несміливо всміхались до нього й скоса подивлялись на Гаркуна, тихо дзвенів на ній. Талант же його, мабуть, виявлявся в тому, що він за одним духом викрикував свою ролю, котру знав, як Отченаш, і умів добре «реготатись». Гаркунові дуже подобалось, як Гонта починав тарабанити свої «місця», не зупиняючись ні на один мент, хоча, треба додати, сам він дуже погано знав свою роль. Але він на це не вважав.
– Я таки ніколи й не вчу ролі, – говорив він. – Суфльор, вдохновеніє, от і все… Старий, опитний артист ніколи не вчить… Іскуство така штука, що… е… е…
Тут він зупинявся, жував трохи губами й накидався на кого-небудь. Так таки я й не довідався, яка така «штука» іскуство. А шкода, та й немала!
Почалася п’ята дія.
– Ну, тепер ви вже, пожалуста, тільки репліку мені, тільки репліку… – звернувся до мене Гаркун, – тут такі місця, що без суфльору треба…
Він грізно нахмурився і став серед кону. Здавалось, от-от