подивився на Редактора, що був нечастим його гостем, і спитав, як той почуває себе. Редактор хотів і собі щось запитати в нього.
– Зараз розповім усе, – перепинив його Мандрівник. – Якесь дивне відчуття… За хвилину я зовсім оговтаюсь.
Він поставив склянку на стіл і пішов до дверей, за якими були сходи на другий поверх. Мені знову впало в очі його шкутильгання і зацікавив м’який звук його ходи. Підвівшися зі стільця, я побачив, що на ногах у нього були лише подерті й закривавлені шкарпетки. Він зачинив за собою двері. Я не наважився піти слідом, бо знав, як він не любить, коли до його особи виявляють надмірну увагу. Цілу хвилину я не міг отямитись.
– Дивна поведінка видатного вченого, – почув я голос Редактора, що звик мислити заголовками, і мої думки знову повернулися до яскраво освітленого обіднього столу.
– У чому річ? – спитав Журналіст. – Що він жебрака з себе вдає? Нічого не розумію.
Я впіймав на собі погляд Психолога і побачив у його очах відбиття своїх власних здогадів. Я думав про Мандрівника, що тим часом накульгуючи підіймався сходами. Здається, крім мене, ніхто не помітив, як він налягав на одну ногу.
Лікар першим опанував своє здивування і подзвонив, щоб подавали гарячі страви (Мандрівник не любив, коли служники лишалися в їдальні під час обіду). Редактор, бурмочучи щось до себе, взявся за ніж та виделку. Мовчазний Гість зробив те саме. Якийсь час розмова наша складалася з вигуків здивування. Нарешті Редактор не стримав своєї цікавості.
– Чи не збільшує наш друг свої скромні прибутки старцюванням? А може, він просто з’їхав з глузду? – спитав він.
– Я певний, що до цієї справи причетна Машина Часу, – відповів я і став закінчувати розпочате Психологом оповідання. Нові гості одверто висловлювали недовіру. Редактор почав заперечувати.
– Що це за мандри в Часі? Не можна ж запорошитися тільки тому, що заплутався у своєму парадоксі! – скрикнув він і, вважаючи, що така думка не позбавлена дотепності, провадив далі: – Невже там, у Майбутньому, немає навіть щіток для одежі?
Журналіст також не хотів вірити в цю історію і, приєднавшись до Редактора, і собі почав сипати дотепами. Обоє вони були журналістами нового типу – веселими і спритними молодиками.
– Наш спеціальний кореспондент із завтрашнього дня повідомляє, – сказав або, вірніше, вигукнув Журналіст саме в ту мить, коли Мандрівник повернувся до їдальні. Він був одягнений у звичайний костюм, і, крім неуважного погляду, на обличчі його не залишалося жодного сліду недавнього виснаження, що так мене вразило.
– Оці хлопці кажуть, нібито ви мандрували десь у середині наступного тижня, – весело зустрів його Редактор. – Чи не розповіли б ви нам чогось нового про нашого маленького Розбері?[3] Який гонорар бажаєте?
Мандрівник мовчки сів на залишене йому місце. На обличчі його була звичайна лагідна усмішка.
– Де баранина? – спитав він. – Яка то насолода знову встромити виделку в м’ясо!
– Розповідайте! –