Щоденники 1913–1923 рр.. Франц Кафка

я все більше втрачаю здатність якось себе порятувати. Це був би найбільший ризик, на який я пішов би, незважаючи на те – чи саме через те, – що це найкраще відповідало б найгіршим моїм рисам. «Ніколи не знаєш, що станеться», – не аргумент проти нестерпності тої чи тої з нинішніх обставин.

      То що ж ти робитимеш?

      Виїду з Праги. Перед лицем цієї найбільшої з людських втрат, яких я будь-коли зазнавав, удатися до найрадикальнішого засобу, який я тільки маю.

      Покинеш службу?

      Служба, як я вже згадував вище, і є частиною тієї нестерпності. Надійність, розрахунок на все життя, достатня платня, неповне напруження зусиль – адже це, по суті, ті речі, які мені, неодруженому, ні до чого і які обертаються на муки.

      То що ж ти робитимеш?

      Я міг би одразу відповісти на всі такі запитання, заявивши: мені нема чим ризикувати, кожен день і кожен найменший успіх – це дарунок долі, все, що я роблю, буде добре. Але я можу відповісти й точніше: як австрійський юрист, ким я насправді зовсім не є, я не маю практичних перспектив; найкраще, чого я міг би тут досягти, я в своїй ситуації вже маю і все ж не можу ним скористатися. На той випадок, вже сам собою, втім, цілком неможливий, якби зі своєї юридичної підготовки я надумав дістати для себе яку-небудь користь, мова може йти лише про двоє міст – Прагу, з якої я мушу виїхати, й Відень, який я ненавиджу і в якому був би нещасливий, бо вирушив би туди з глибоким переконанням, що нещастя не уникнути. Виходить, доведеться їхати за межі Австрії і, позаяк я не маю хисту до мов і погано впоруюсь як із фізичною, так і з комерційною роботою, їхати – принаймні на перших порах – до Німеччини, а там до Берліна, де найбільше можливостей протриматись.