що з багатьма китайськими речами – середній рівень нижчій, аніж у Європі.
Проте кращі китайські майстри вміють робити таке… А оскільки Китай великий, то кращих чимало. Ось і ця рушниця, яка називається «няочун» – тобто «рушниця для полювання на птахів». Тобто з неї можна кулею влучити у птаха, який сидить на гілці дерева. Не вражає? Усього-на-всього нерухомий птах, а не підкинута монета?
Тоді почитайте «Три мушкетери» – те місце, де д’Артаньян дивується влучності пострілу, що збив з нього капелюха (зважте – не в нього влучив, а капелюха збив, хоча хотіли вбити!) й приходить до висновку, що з мушкету таке неможливо. Справа в тому, що майже в усіх європейських рушницяї приклади прямі, і цілитися, притиснувши приклад до плеча – майже що неможливо. У няочун – приклад вигнутий, щоправда, не так, як у сучасних рушниць, але, коли я поклав ствол на перехрестя шпаги, опустився на одне коліно, то мушка опинилася на одній лінії з оком. (Взагалі китайці обходяться без мушок, однак Клаус відніс куплену для мене рушницю до голландського майстра, і той мушку приладив).
Поки що, однак, я не бачив, куди цілитися – річкою, яка відкрився перед нами, ніхто не рухався. І перекинутим через неї мостом – також. Але Ден, який, замість підставки під свій мушкет використав гілку, вперто цілився у чагарники при самій дорозі. Чагарник, в якому сховатися можна було лише лежачи. Несподівано з-за повороту дороги показалися люди.
Перша група – п’ять чоловік… Іспанці. Серед них одна жінка. Кожен закутий у кангу. Канга – це дві дошки, в кожній з яких по три половинки отворів. У них вкладають шию та руки та замикають на замок. Не заздрю іспанцям, особливо – жінці, який чоловіки не можуть навіть допомогти. За ними – охорона, чи то воїни, чи то якась поліція, більшість озброєна списами, а двоє з шести крім списів, несуть луки. Так що не втечете, стріла дожене.
Раптом, коли ув’язнені вже вийшли на міст, щось ляснуло, свиснуло – і одного з лучників наскрізь прошила стріла. Арбалетна. Охоронці, віддамо їм належне, реагували правильно – прикрившись щитами та виставивши списи, кинулися туди, звідкіля прилетіла стріла. Це був єдиний шанс, бо арбалет не можна швидко перезарядити, а, якщо там є лучники, то менше, аніж на двадцять метрів, з луку ніхто не стріляє. З кущів піднялися четверо – троє йетті та китаєць з шаблею. Я вистрелив у китайця і не промахнувся. Але якраз тієї секунди троє волохатихтих велетів зчепилися з охороною. Важкі палиці ламали бамбукові списи…
Ден, побоюючись стріляти (з мушкету він ризикував попасти в своїх) кинувся на допомогу, я, було, за ним, і так би й загинув, якби мені дійсно було б шістнадцять. Але, оскільки мені значно більше, я схаменувся, поставив рушницю вертикально, затис приклад ногами, вихопив з поясу-патронташу паперовий набій, рвонув його зубами, висипав порох у дуло, водночас другою рукою достаючи кулю, загорнуту у пластир – тобто шматок натертої салом ганчірки, і прийнявся заштовхувати його шомполом у ствол. Тут важливо було, з одного боку, його втиснути якомога сильніше, так, аби порох аж спресувався,