Купер!
Вдова Мартінс весело розсміялася, поглянувши на жінку позаду себе – товстувату даму середніх років з розсипаним по плечах солом'яним волоссям. Почуті слова явно здивували її. Жінка була приваблива, хоч на обличчі її вже позначилося невблаганне зів’янення.
– Я й подумати не могла, що почую таке від своєї дорогої подруги, мила Майю, – беззлобно мовила Люсінда, витонченим жестом тонкої руки поправляючи каштановий локон, що вибився з хитромудрої зачіски.
– Сказати по правді, й у мене в голові не вкладається, як ти примудрилася проміняти Лондон на тутешню місцину з такою огидною погодою, – похмуро відказала Майя, задумливо гріючи долоні порцеляновою чашкою з паруючим ароматним чаєм. Наче на підтвердження своїх слів, вона кивнула в напрямку величезного вікна, що служило прикрасою всього будинку. Дійсно, там, за вікном, знову шаленіла страшна гроза, невтомно згинаючи донизу та ламаючи дерева …
Серце вдови шалено забилося в грудях в унісон з шаленим градом крапель, які забарабанили по залізній блясі даху. Може, ті краплі були б і прекрасні вдень, пронизані золотим сонячним блиском, проте зараз, під хижим крилом грози, вони стали загрозливо чорними.
– О, Майю … – стривожено мовила раптом місіс Мартінс, пересідаючи на простору софу і поправляючи при цьому розкішне, зшите за останньою модою темно-синє плаття. – Завтра сюди прибудуть п'ятеро нових емігрантів, діти та їх вихователька, я збираюся поселити їх в тому невеликому котеджі біля нашого ставка. Але як же ж вони доберуться сюди в таку бурю?
– П'ятеро?! – вигукнула Майя, ледь не розливши на підлогу гарячий чай. – Але в Блухерсте і так їх видимо-невидимо…
– О, ні, ні! – заперечила вдова, і її занадто напудрені щоки покрив легкий рум’янець. – Тими займається госпіталь! Але я повинна, я просто зобов'язана проявити співчуття до наших союзників! Ти читаєш «Morning Chronicles»[1], люба? Ну, звичайно ж, ні… Тож я тобі розповім. Ці хоробрі люди Бельгії, опинилися віч-на-віч з війною та небезпекою від неї. Ризикуючи життям, вони там переховують і рятують в своїх будинках наших солдатів. Крім цього, я достовірно знаю, наскільки вони чемні і милі в спілкуванні… Невже допомогти їхнім дітям буде чимось зайвим для нас чи обтяжливим? Я вважаю це своїм обов'язком.
Майя Роуз-Баффет в глибокій задумі мовчки відсьорбнула чаю.
– Отже, ти вирішила поселити у себе цілу сім'ю? – запитала вона після незручного мовчання. При цьому брови її запитально злетіли вгору.
– В принципі…. В принципі, можна сказати, що це так, – ретельно підбираючи слова, відповіла Люсінда Мартінс. – Це четверо нещасних сиріт, які втратили все: батьків, житло, майно. Одинадцятого числа вони вже перетнули Ла-Манш і тепер, мабуть, зупинилися в готелі в Бідборо.
– У Бідборо? – повторила Роуз-Баффет, потираючи мочку вуха, яка ніколи не знала будь-яких прикрас. – Туди декілька миль звідсіля… Вони, сподіваюся, приїдуть на автобусі?
– Автобуси із Бідборо в нашому напрямку не їдуть! – засмучено відповіла Люсі.
– О ні… ні, ні! Тільки не кажи, Люсі, що вони такий довгий шлях зможуть подолати пішки! Ще й у таку зливу… Вона ж не закінчиться і через два дні! – міс Майя аж захлинулася обуренням: чи то з приводу такої затяжної бурі, чи то від думки про небезпечні митарства сиріт. Трохи поміркувавши, вона продовжила:
– Мабуть, я привезу їх сюди сама. Все одно завтра нудитимусь від усіх приготувань до ярмарку. Ти зможеш їх попередити про те, що я заїду за ними?
Вдова ствердно кивнула головою.
– Ну, що ж, – жваво підсумувала Роуз-Баффет, одним махом осушивши ще теплий чай. – Мені буде цікаво подивитися на твоїх емігрантів… Можливо, вони повернуть мені втрачене бажання писати… Серед іноземців трапляються іноді характери настільки живі, від змалювання яких оригінальною стає книга.
РОЗДІЛ I
ПРО ДЕЯКІ ВІДМІННОСТІ МІЖ АНГЛІЙЦЯМИ ТА БЕЛЬГІЙЦЯМИ
14 квітня 1915 року автомобіль марки «Daimler», піднімаючи за собою вихор крапель і бруду, на неймовірній швидкості промчав по дорозі на Тонбридж, засіяній опалим мокрим листям. Варто було йому опинитися на околицях маленького містечка (якщо це похмуре поселення можна було так назвати), як жінка-водій задоволено всміхнулася. Нарешті Майя Роуз-Баффет, що розслаблено сиділа за кермом, угледіла триповерхову будівлю готелю «North», біля входу до якої з купою невеликих валіз стояло троє дітей з молодою дівчиною в одязі, що нагадував вбрання сестер милосердя, тільки без головного убору.
Припаркувавшись біля відцвітаючої вже клумби, міс Майя бадьоро задріботіла до цього невеличкого гурту. «Мабуть, то і є гувернантка Анни», – подумала Майя про «сестру милосердя», пригадуючи розмову з Люсіндою. Будучи людиною творчою, вона відразу зауважила, як разюче відрізнялися ці люди від англійців – перш за все, безумовно, манірним одягом. Двоє хлопчаків, практично однакового зросту, мали на тонесеньких шиях пишні банти, занадто великі і яскраві для них, а на дівчинці (з вигляду їй, мабуть, не більше трьох років) була щедро розцяцькована мереживом біла сукня, ніби вона зійшла зі сторінок