щойно виповнилося сімнадцять років. Вона була худенька й бліда, носила дешевенькі поштопані платтячка. В домі панувала біда. Батьки Беати під час війни[1] втратили всю свою маєтність. Дідусь аж до того смертельного випадку утримував стареньку дружину і внучку за уроки іноземних мов, які він давав по заможних домах. Бабуся, поки не перебралася до родинного склепу на Повонзках[2], до єдиного прекрасного маєтку, який їм залишився від колишнього багатства, годинами розповідала внучці та її нареченому про минулі блискучі часи роду Гонтинських, про палаци, полювання, бали, про табуни коней і про скарби, про наряди, які виписувалися з Парижа… Беата сиділа і слухала, а в її замріяному погляді, здавалося, миготів жаль за тією втраченою минувшиною, за тією казкою, яка вже ніколи не повернеться.
І в таку мить він стискав її худеньку ручку і говорив:
– Я все це тобі дам. Побачиш, Беато! І коштовності, і наряди з Парижа, і бали, і прислугу! Все тобі дам!
А сам тоді не мав нічого, крім кількох валізок у холостяцькій кімнаті, шафи з фаховими книжками та скромної платні доцента.
У нього була сталева воля і могутня віра, і бажання, яке пекло ніби вогнем, щоб дотримати слова, даного Беаті. Він розпочав боротьбу. За посаду, за практику, за багатих пацієнтів. Великі знання, вроджений талант, незламний характер і праця, завзята, нестерпна праця, зробили своє. А ще й щастя сприяло. Росла слава, росли доходи. На тридцять сьомому році життя він отримав кафедру, а через кілька тижнів іще більше щастя спіткало його – Беата народила дівчинку.
Саме на честь тієї чудової прабабусі Гонтинської названо її: Марія Іоланта, і зменшене її ім’я стало Маріола.
Спогад про дочку новим болем стиснув серце професора Вільчура. Не раз він замислювався над тим, котру з них він більше любить… Коли маленька почала говорити, одним із перших її слів було:
– Татусю…
Так вже й лишилося. Завжди називала його татусем. Коли їй було два рочки, вона захворіла на важку скарлатину, а потім одужала. Він дав собі слово, що з цього часу всіх бідних дітей лікуватиме безкоштовно. У його дорогій лікарні, де завжди бракувало місць, кілька палат займали діти – безкоштовні пацієнти. Бо ж усе це було заради неї, для її здоров’я.
А тепер її в нього відібрали.
Це вже було не по-людськи, це вже переходило всякі рамки егоїзму.
– Ти мусиш її віддати мені. Мусиш! – говорив голосно, стискаючи кулаки.
Перехожі оглядалися йому вслід, але він цього не зауважував.
– Закон на моєму боці! Ти покинула мене, але я змушу тебе повернути мені Маріолу. Закон на моєму боці. І моральне право теж. Ти сама мусиш це визнати, ти, підла, підла, підла!.. Нікчемо, чи ти не розумієш, що вчинила злочин! Який іще може бути важчий злочин?.. Який, скажи сама!.. Тобі гидкими були гроші та все решта. Добре, але чого тобі бракувало? Не любові ж, бо ніхто тебе так кохати не в змозі, як я! Ніхто! У цілому світі!
Він спіткнувся й мало не впав. Він ішов