особою, але ви, знаючи, що я ваш молодший брат, мали б насамперед звернутися до мене. А так я навіть не брав участі у вашому переїзді…» – сказав він вельми гречно, здивувавши служниць, обізнаних із справжнім станом речей.
Колись дівчині здавалося, що не буває розкішнішої оселі за будинок покійного Дадзай-но сьоні на Цукусі, але тепер вона побачила, що її не можна навіть порівнювати із садибою Великого міністра. Тут усе, починаючи з меблів, вражало вишуканістю і шляхетністю, а близькі люди – Ґендзі та Юґірі – були настільки приязними і прекрасними, що тепер і Сандзьо вважала Дадзай-но дайні нікчемою. А про войовничого Тайфу-но ґена вона згадувала з жахом. І сама дівчина, і Укон відчували, що в усьому зобов’язані рідкісній вірності Буґо-но суке. Розуміючи, що без сторонньої допомоги панні буде незручно жити, Ґендзі підібрав для неї службовців Домашньої управи і дав їм відповідні доручення. Буґо-но суке став одним з таких службовців. Довгих років, проведених у провінційній глушині, наче й не було. Він уважав для себе великою честю те, що міг у будь-який час дня і ночі заходити в садибу Ґендзі, давати розпорядження слугам й наглядати за їхнім виконанням. Про таке він не смів колись і мріяти. А ще не міг сподіватися, що Великий міністр настільки щиро турбуватиметься про них, прибульців з далекої провінції.
Наприкінці року Ґендзі подбав про оздоблення покоїв панночки та святкове вбрання для її служниць з увагою, на яку заслуговують особи високого походження. Хоча він не бачив вад в її зовнішності, але разом з тим побоювався, що провінційне виховання вплинуло на її смаки. А тому, щоб уникнути несподіванок, ретельно оглянув одяг різноманітних покроїв та відтінків, який пошили для неї найкращі майстри. «О, як багато вбрання! – сказав він дружині. – Треба розділити його справедливо, щоб ніхто не ображався». Мурасакі веліла принести одяг з Високого імператорського гардеробу, а також з власних покоїв, і все це розкласти перед Ґендзі. Він був захоплений тим, як майстерно дружина вибрала вбрання з неповторною яскравістю і свіжістю барв та їхнім вишуканим поєднанням. Переглянувши шовки, доставлені з різних майстерень, і вибравши темно-бузкові та червоні, Ґендзі велів досвідченим немолодим служницям розкласти їх по скриньках і коробках.
«Далебі, всі ці вбрання такі чудові, що годі сказати, котре з них краще, – зауважила Мурасакі. – Треба лише подбати, щоб вони личили тим, хто їх одягатиме. Бо інакше людина матиме не найкращий вигляд».
«Мені здається, начебто ви хочете потай дізнатися про особливості краси всіх жінок, – сказав Ґендзі, всміхаючись. – А що, на вашу думку, личить вам самій?»
«А хіба дзеркало може дати правильну відповідь?» – відповіла Мурасакі зніяковіло.
Для дружини Ґендзі вибрав пурпуровий верхній одяг – коуцікі – з витканими на ньому візерунками сливового цвіту, а також чудовий нижній одяг модного червоного кольору, для маленької дочки пані Акасі верхній одяг – хосонаґа – вишневого кольору і нижній з вилощеного блідо-червоного шовку. Неяскравий світло-синій верхній одяг з витканими на ньому