смертю велить замкнути в тюрми єрусалимську знать, заповівши всіх убити після свого скону – щоб народ не радів на похороні тирана, а мусив проливати сльози за найпишнішим цвітом Юдеї… Не знав гебрейський народ такого лиха навіть у вавилонській неволі – і стерпів.
А ось цього стерпіти не міг… За Ірода Антипи, тетрарха ґалілейського – наслідника Ірода Великого, Юдея стала римською провінцією, прилученою до Сирійського намісництва, і правив нею римський прокуратор, обравши своєю резиденцією Кесарію. За імператора Тиберія став прокуратором Понтій Пілат, який замінив Аннія Руфа; зухвалий молодий вельможа і знати не хотів про звичаї й закони правовірних юдеїв, він навіть не підозрював, що цей народ має свої релігійні традиції, що вшановує свого Бога, а тому проголосив богом усіх намісництв і провінцій неосяжної імперії – Тиберія. А щоб юдейське плем’я мало можливість повсякчас бачити божество й молитися до нього, Пілат звелів різьбярам витесати з мармуру погруддя імператора й установити в притворі єрусалимського храму.
Заворушилася Юдея, заклекотів народ, мов розворушене необачним хлопчиськом шершневе гніздо, і стали враз єдиними вічно розсварені буквоїди-садукеї, які пішли на угоду з римською владою, й вільнодумні фарисеї й есеї, котрі не визнавали первосвящеників, й аскети назореї, проповідники-катехити й жебраки, торгівці, ремісники й бунтарі-зелоти, яких очолили Юда ґалілеянин і – потаємно від Ісуса – апостол Симон Каноніт, прозваний потім Зе- лотом.
Такої наруги не міг стерпіти юдейський народ: вносити будь-яке зображення до синагоги, де панує лише дух Божий, втілений у Торі, вважалося найбільшим гріхом, а вимагати поклонінь камінному погруддю лютого тирана Юдеї – було нечуваним блюзнірством: після такого святотатства осквернений храм мусив би згоріти, й самі гебреї стерли б із лиця землі його слід.
Тільки-но виїхав із Кесарії Понтій Пілат у позолоченому повозі, попереду якого вилаштувались преторіянці й ліктори, що двигали на ношах погруддя імператора, як на всій дорозі – скільки її від Єрусалима до резиденції намісника, а не менше п’ятисот стадій – суцільною процесією рушив безмовний народ і загородив намісникові проїзд, й ніяка сила, навіть смерть, не змогла б завернути людей назад. Пілат підвівся у повозі – обличчя його налилося кров’ю – і змахнув рукою: гикнули центуріони – й помчали вершники обабіч дороги. Тратуючи людей, вони проривали суцільну колону, ділили її на частини й дротяними нагайками з уплетеними в них свинцевими кульками лупцювали безборонних, загортаючи й женучи їх поперед собою юрбами – до мурів міста, на іподром.
Понтій Пілат врізався повозом у натовп, що безконечно напливав і його не меншало, він викликав мовчазний народ на відвертий бунт, та юрба була німою: ні криків, ні погроз, ані благань не почув намісник; ця тиша бентежила його, й він спитав урешті:
– Чого ви хочете?
– Заверни назад лікторів