Невже не бачиш, якою стає наша віра в оріянському краю?»
Тома вийшов з хати надвір і тужно вдивлявся в зоряні розсипи на Єрусалимському шляху й чув, як кличе його дорога, що мчала небом з Оріяни до Юдеї.
«А якою стала б наша віра в Юдеї, якби ми її не покинули?.. Про всіх подумали, лише не про свій край. А він хіба не вартий Ісусової науки, що всі ми розбрелися по чужаницях? Сусідів навчаємо, а чи вберегли себе?» – відказав Тома Андрієвому голосу.
Й поманила його небесна дорога, що тягнулася від Єрусалима, пуповини земної, до межі світів над Данапром. Не вертаючись до зчужілої раптом оріянської домівки, попрошкував Тома навмання з півночі на південь попід Єрусалимським шляхом: вертався додому, мов блудний син.
VII
Хтось був у моїй печері, хтось заходив до неї в той час, коли я долав найтрудніший у моєму житті шлях до єрихонського джерела, продираючись крізь хаос звільненого від правічної гармонії світу – потрощеного, зрушеного з місця й кинутого неземною силою супроти часу, а тому парадоксального й нелогічного. Все в цьому світі втратило свій дотеперішній ритм, послідовність і сенс; перехрестя поперекроювали і сплутали усталені шляхи в ньому, знайомі тракти розгалузились гілками стежок у невідоме; змінюються в нашій добі епохи, стикаються між собою старі й нові сили, зударяючись і вибухаючи, мов космічні тіла у небесних глибинах; гине узвичаєність і народжується щось зовсім нове, якого ще не було, а тому збагнути його важко: нова матерія духа не зрощується із старою плоттю традицій – з нею зможуть дати собі раду хіба що майбутні покоління, а тому такою трудною стала для мене дорога до старого єрихонського джерела, на якій треба нинішньому роду зберегти себе хоча б для того, щоб дати можливість народитися новому.
Хтось був у моїй печері, – думав Тома, вловлюючи ніздрями ледь чутний полинний запах, яким просочена біла одежа есеїв, – може, хтось з них приходив і ячмінних коржів приніс? Ба ні, в печері не помітно жодного сліду, тільки запах давньознайомий і призабутий: то не полин і не шафран, хіба що мира з найдорожчого нарду; так, це пахощі мири, якою колись обмила Ісусові ноги Марія Маґдалина і волоссям своїм обітерла.
Розумів Тома, що нікого в печері не було, що це його туга за Марією, якої ніколи більше не побачить, має такий запах, тож утішився, що пекучий туск набрав конкретної ознаки, котра нагадуватиме йому кохану, коли нестерпно тяжко стане.
А нині стало найтяжче: розгорнутий сувій папірусу, на якому лягли перші рядки Євангелія, став невблаганний, мов кат: він спонукував Тому привести ще раз юдейську столицю разом із храмом на плаху й дивитися, як гине народ, – це було понад його сили.
Та мусив у собі викресати ту міць, бо супротивитися не міг; ніщо на світі не є таким жорстоким, як папір, якому ти хоч раз запродав душу. Та втішало Тому те, що перебуває в цю мить не сам, а з найсолодшим спогадом про Марію: ось злива її каштанового волосся падає на