істиною – чому ж тоді жоден іще рядок не ліг на папірус, щоб засвідчити моє пізнання світу – той мій початок, з якого я почну шукати кінця?
Пустельне таланіння гусло й голоснішало, повітря насичувалося ним, мов мертвоморська вода сіллю, таланіння забивало кожну клітину мозку, наростало до такої напруги, що повинен був статися вибух – і витече з черепа мозок або ляже на папір перший рядок.
Та стихло раптом у пустелі, й перед печерою згорнута калачиком змія підвела плескату голову: червоний роздвоєний язичок шалено й пожадливо вихоплювався з пащі, мов полум’я, і прошипіла змія єхидно:
– Блажен той лев, якого з’їсть людина, бо стане лев людиною, але проклятий буде той чоловік, якого з’їсть лев, бо і в цьому випадку лев стане чоловіком… Вибирай, недобита черепино, одне з двох, хи-хи!
– Я знаю, гадино, хто єси, – ти Азазель, який спокушував Христа на горі Дук, бажаючи знеславити Вічного. Чого ж ти хочеш від мене – звичайного смертного?
– Як швидко ти впізнав мене, Томо Невірний! Чи ж то не премудрі есеї розказали тобі, в яких іпостасях я перебуваю? Так, я проклятий Богом темний демон пустелі, проте маю силу, яка може дати безсмертя смертному. Я відкрию тобі пізнання, і ти напишеш книгу, якою прославишся у світі не як п’ятий, а перший євангеліст, бо не заскнілу історію відкриєш людям, а можливості людського розуму!
– Що для цього треба зробити? – непомітно для себе встряв у розмову Тома, забувши на мить, що небезпечно торгуватися із Сатаною, бо самі лише торги з ним є визнанням його зверхності.
– Відречися від Ісуса, позбудься залежності – хіба в тебе не такий самий мозок, як і в нього?
– Геть від мене, Сатано! – закляв Тома Христовим прокльоном, і змія, немов той маклер, впевнений, що покупець ще раз звернеться до нього за допомогою, повільно вповзла в нору, і стихло таланіння, а перед очима попливли одне за одним видіння, котрі, зрештою, мусять зринути перед людиною, яка зважилася записати на папірусі перший рядок свого Євангелія.
…Не було досі ще такої мови в Ісуса, – стали помічати апостоли, – не було до приходу Томи. Христос завжди легко проповідував, вкладаючи у вільні словесні формули глибинну суть вселенського досвіду, та з якогось часу став нібито чогось боятися – пропала впевненість, й він часто замовкав, і відчував Тома, що Вчитель ніяковіє перед ним, перед його тверезим розумом, який усе на світі ставить під сумнів. А може, підозрював Ісус, що Тома після свого признання в невір’ї насміхається над Учителем в душі, спостерігаючи, як довірливі апостоли заглядають йому в рот і вірять кожному слову? Й, можливо, Ісус жалкує, що допустився рівності із смертним, Богом будучи?
Це мучило Тому. Він не раз хотів сказати Вчителеві, що наука його цікава й велична, бо навчає Христос не як книжник, що сліпо дотримується вчення своїх учителів, не додаючи й не віднімаючи нічого, а як повновладний творець своєї ориґінальної мислі; Ісус відкриває