у Толстого? П’єр Безухов такий вражений після війни, що йому здається: він і весь світ змінилися назавжди. Але минає якийсь час, і він зауважує за собою, що знову так само лає кучера, так само бурчить. Навіщо тоді люди згадують? Щоб відновити істину? Справедливість? Звільнитись і забути? Розуміють, що вони – учасники грандіозної події? Або шукають у минулому захисту? І це при тому, що спогади – тендітна річ, ефемерна, це не точні знання, а здогад людини про саму себе. Це ще не знання, це тільки почуття.
Я мучився, рився в пам’яті і згадав…
Найстрашніше зі мною було в дитинстві… Це – війна…
Пам’ятаю, як ми, пацани, грали в “тата і мами”: роздягали малюків і клали їх одне на одного… Це були перші діти, що народилися після війни. Все село знало, які слова вони вже говорять, хто почав ходити, тому що за війну дітей забули. Ми чекали появи життя. “У тата і мами” – так називалася наша гра. Ми хотіли побачити появу життя… А нам самим було по вісім-десять років…
Я бачив, як жінка сама себе вбивала. У кущах біля річки. Брала цеглину і била себе по голові. Вона була вагітна від поліцая, якого все село ненавиділо. Ще дитиною я бачив, як народжуються кошенята. Допомагав матері тягнути теля з корови, водив на злучку до кабана нашу свиню… Пам’ятаю… Пам’ятаю, як привезли вбитого батька, на ньому светр, мама сама його плела, батько, мабуть, був розстріляний із кулемета чи автомата, і щось криваве просто шматками вилазило з цього светра. Він лежав на нашому єдиному ліжку, більше покласти було нікуди. Потім його поховали перед будинком. І земля не пух, а важка глина. З грядок для буряків. Кругом ішли бої. На вулиці лежали вбиті коні й люди…
Для мене це настільки заборонені спогади, що я не говорив про них уголос…
Тоді я сприймав смерть так само, як і народження. У мене було приблизно однакове почуття, коли з’явилося теля з корови… З’являлися кошенята. І коли жінка в кущах убивала себе… Чомусь це здавалося мені одним і тим же, однаковим. Народження і смерть…
Я пам’ятаю з дитинства, як пахне в домі, коли ріжуть кабана… Ви тільки зачепили мене, і я вже падаю, падаю туди. У кошмар… У жах… Лечу…
Ще пам’ятаю як нас, маленьких, жінки брали з собою в лазню. У багатьох жінок і в моєї матері – випадали матки (ми це вже розуміли), вони підв’язували їх ганчірками. Я це бачив… Матки виходили від важкої роботи. Чоловіків не було, їх на фронті, в партизанах перебили, коней не було теж, жінки тягали плуги на собі. Переорювали свої городи, колгоспні поля. Коли я виріс, і в мене траплялася близькість із жінкою, я це згадував… Те, що бачив у лазні…
Хотів забути. Все забути… Забував… Я думав, що найстрашніше зі мною вже сталося. Це війна. І я захищений, я тепер захищений. Своїм знанням, тим, що там… тоді… пережив. Але…
Я поїхав у чорнобильську зону… Багато разів уже був там… І там зрозумів, що я безпорадний. І я руйнуюся від цієї своєї безпорадності. Від того, що я не впізнаю світ, в якому все змінилося. Навіть зло інше. Минуле мене вже не захищає. Не заспокоює… У ньому немає відповідей. А раніше