собі щось під носа, натикаючись то на воза, то на прочанина, то на котрогось з ченців. Мов сліпий чи мертвий, вештався без цілі й оживався, прокидався тільки тоді, коли біля монастиря з’являвся багатий тарантас Стоянова, упряжений четвіркою білих коней, і з його нутрощів з’являлася красуня Марфа. Годинами міг би простояти нерухомо, милуючись стрункою постаттю та чарівним личком Марфи Стоянової, й ніщо у світі не було спроможним відірвати його від того зачарованого милування. А вона… Примхлива, випещена батечком молода красуня, можливо, й помічала відчайну закоханість молодого ченця, та вдавала, що взагалі його не існує, проходила повз нього, наче не поруч молодика, а пустку котрусь, наче не помічала його… Та й куди було помічати похмурого, злиденного ченця, коли багато заможних та вродливих женихів падалося до її маленьких ніжок, узутих у багаті хутряні черевички. А Антоній геть пропадався, живцем згорався у коханні своєму болючому. Й ні ґвалт єгумена, ні докори його, ні увіщування, ані насміх братії та слова їхні про то, що такий багатій, як купець Стоянов, його – злидня нещасного – й на поріг свій не пустить, – ніщо не могло подіяти на закоханого вперше в житті ченця Антонія.
Єгумен, вбачаючи таке мордування, вирішив відправити його на далекий вигін пасти корів із ченцем, що був уже в літах, а коли Антоній спробував відмовитися, пригрозився, що вижене його геть за ослух. Антоній посперечався ще, але потім таки скорився, подався з Лаврентієм, колишнім козаком, на далекий випас. Вважав намісник, що відстань та розлука прохолонуть серце палкого закоханого, але сталося так.
Що саме там сталося, того вже не відав ніхто, навіть той же Лаврентій, котрий був з Антонієм на випасі. Потім різного люди балакали, що наче звівся закоханий чернець біля річки Сули пізньої ночі з нечистою силою, душу свою безсмертну не пожалкував, віддав за можливість бути разом із коханою, й вважали всі подібні розмови вигадками та побрехеньками.
Але, як би то хто про це не говорив, та повернувся Антоній після того ще більш дивним. А очі його… та в них неможливо було й поглянути, такий вогонь горівся всередині. В ніч його повернення, як й у ніч приходу до монастиря, розгулялася над селом та монастирем страшна негода. Гримало так, що гасли лампади, дерева виривало з корінням, а вітер завивав, мов то всі сили пекла вирвалися на волю й волали страшно, зібравшись під стінами обителі. Муторно та страшно було братії пережити ту ніч, й вони не поснули, зібралися у трапезній та промолилися до самого ранку.
Не було серед них одного лиш ченця – Антонія.
А вранці зник він з обителі.
Єгумен настрашився, що чи не самогубством він покінчив життя своє молоде, почав усилено молитися за заблукалу свою вівцю, котру не спромігся врятувати, й плакав гірко за сиротою тим дивним. А Антоній за тиждень з’явився в Лубнах – з’явився пишним та заможним паном. Придбав великий маєток під містом і перш за все запросив на гостину до себе купця Стоянова з чарівною донькою. Та запросив їх уже