непривітний, з потаємним виразом у чорних очах, і це Лізі не надто подобалося. А він дивився на неї так, мов незбагненним чином розумів і знав те хвилювання.
– Й це твоя наречена? – нарешті повільно протягнув господар будинку, звертаючись до Романа, але не відриваючи все такого ж пильного погляду від лиця геть зніяковілої Лізи. – Де знайшов?
Роман Якович поклав напружену долоню на не менш напружене плече Лізи й відповів, мов не бажаючи:
– У Миргороді. Еліза донька барона.
Ярослав вигнув чорну брову.
– Іноземка?
– Хто?
– Твоя донька барона. Ім’я в неї німецьке чи яке там.
Роман Якович поморщився.
– Ти завжди був наче той сільський телепень. Зараз досить модно кликати домашніх на іноземний лад, й Елізу так кличуть удома, а насправді вона Єлизавета Павлівна Венгель-Розумовська.
Господар будинку покривив свій гарний рот у чомусь, що тільки віддалено нагадувало усмішку.
– То до дворян пнешся, Романе? – насмішкувато запитався він, всаджуючись у крісло навпроти Лізи, закидуючи свої довгі ноги одна на одну та почухуючи свого собаку за вухом.
Рука Романа на плечі Лізи зробилася кам’яною.
– Дуже смішно, – крізь зуби процідив він і, знявши важку руку з плеча Лізи, котру тримав, мов заявляючи право своє на неї, господарським рухом ухопив Лізу за холодну долоню. – А тепер вибач нас, моя наречена дуже втомлена довгою дорогою та появою що твого вовчиська, що твоєю власною посеред негоди, а ви ж з ним обоє не надто гарне видовисько для її чарівних оченят. Я відведу її до кімнати, їй потрібно відпочинути…
Ярослав кинув на нього гострий погляд.
– А чи не зарано ти господарюєш у моєму домі?
Роман боляче стиснув руку Лізи.
– «Гніздо Кажана» належить усім Кажановським, – прогарчав він злим, глухуватим голосом, геть втрачаючи манери вихованого та спокійного багатія, котрим Ліза бачила його увесь час знайомства. Щось нове, приховане до цієї хвилини проступилося на його лиці.
Ярослав Кажановський підвівся на ноги, погрозливо примруживши чорні очі, й відразу ж не менш погрозливо загарчав його страшний пес, вищиривши на Романа жовтуваті гострі ікла й умить підхопившись на лапи.
– «Гніздо Кажана» належить мені! – тихим, але таким голосом, що у Лізи спиною поповзлися мурашки страху, прошипів він, і їй видалося – ще мить, і Ярослав Кажановський просто кинеться на свого кузена, й зробилося так незручно, так ніяково від цієї сімейної сварки при них, чужих людях, що вона ледь не розридалася й не втекла, не висмикнула руку з сильної руки нареченого. Та погляд Ярослава впався на її бліде лице, охопив налякані зелені очі – й Лізі видаватися почало, як пом’якшали захололі риси його похмурого лиця, й він декілька разів глибоко втягнув у себе повітря, заспокоюючись. – Добре, не будемо про це зараз, а то твоя наречена знову знепритомніє. З невідомої якоїсь речі вона мене боїться ледь не до німоти. Що ти їй