спальні й просторої ванної кімнати з віконцем. Світло-жовтий паркет із широкими дошками вкривав майже всю квартиру, тільки підлогу ванної було пофарбовано в чорно-білі квадрати. Білі стіни оздоблювали антикварні малюнки, придбані в галереях Юніон-сквер, а стелю обрамлювала вишукана дерев’яна різьба, створена руками талановитого столяра на початку століття. Лорен підкреслила її карамельною барвою.
Кілька кокосових килимків, обшитих бежевим джутом, лежали в кутках вітальні, їдальні та біля каміна. Навпроти вогнища гостинно розташувався диван зі світло-коричневим бавовняним покриттям, що так і вабив умоститися зручніше. Такі-сякі меблі ховалися в тіні гарненьких ламп із абажурами плісе, які власниця купувала по одному протягом останніх трьох років.
Ніч минула дуже швидко. Лорен, інтерн у лікарні «Сан-Франциско Меморіал», була змушена попрацювати понад звичну добу через пізнє прибуття жертв великої пожежі. Перші машини швидкої завили біля санітарного боксу за десять хвилин до кінця її зміни, тож дівчина, не гаючи часу, взялася розподіляти поранених у різні підготовчі відділення під зневіреними поглядами колег. Вона віртуозно оглядала кожного пацієнта за кілька хвилин, чіпляючи на нього кольоровий ярлик, де зазначала важкість стану постраждалого, ставила йому попередній діагноз, призначала аналізи й спрямовувала санітарів до потрібного відділення. Розподіл шістнадцяти осіб, що прибули між північчю та чвертю на першу, завершився рівно о пів на першу, тож спеціально викликані хірурги змогли розпочати перші за цю ніч операції вже за п’ятнадцять хвилин перша.
Лорен допомагала хірургові Фернштейну дві операції поспіль і повернулася додому тільки після прямого наказу лікаря, який зауважив, що втома позбавляє її уважності, а тому ставить під загрозу здоров’я пацієнтів.
Посеред ночі дівчина виїхала з лікарняного паркінгу за кермом «тріумфа», швидко прямуючи порожніми вулицями додому. «Я дуже стомлена, а їду надто швидко», – повторювала вона собі щохвилини, борючись зі сном. Та самої думки про перспективу повернутися до лікарні – тільки не за куліси, а просто на сцену – вистачало, щоб не змикати очей.
Скориставшись пультом, Лорен відчинила двері гаража й запаркувала там свою стару автівку. Проминувши коридор, дівчина хутко помчала вгору головними сходами, раз у раз перескакуючи сходинки, а коли зайшла додому, зітхнула з полегшенням.
Стрілка годинника над каміном показувала пів на третю. Лорен скинула одяг на підлогу посеред просторої вітальні. Як мати вродила, вона рушила до кухні – приготувати чаю. У баночках, які прикрашали полиці, зберігалися різні види трав, неначе кожна частина дня потребувала особливого аромату настоянки. Дівчина поставила чашку на нічний столик, заповзла під теплу ковдру й миттєво заснула. Цей день виявився надто довгим, а наступний передбачав ранній підйом. Лорен вирішила скористатися тим, що її два відгули нарешті збігаються з офіційними вихідними, тому погодилася навідати друзів у Кармелі[1]. Звісно, можна було б поспати трохи довше, виправдовуючись хронічною втомою, однак Лорен нізащо не хотіла відмовлятися від раннього пробудження. Вона обожнювала зустрічати світанки на дорозі вздовж Тихого океану, що з’єднує Сан-Франциско із затокою Монтерей.
У напівсні дівчина навпомацки знайшла кнопку, що вимикає дзеленчання будильника. Лорен потерла очі стиснутими кулачками й кинула перший погляд на Калі, що розляглася на килимі.
– Не дивися на мене так, я вже не належу цьому світові.
Почувши голос господині, собака квапливо обійшла навколо ліжка й поклала голову їй на живіт.
– Дівчинко, я тебе залишаю лише на два дні. Мама провідає тебе близько одинадцятої години. Посунься, я встану й дам тобі поїсти.
Лорен випростала ноги, солодко позіхнула, простягнувши руки до неба, і стрибнула.
Скуйовдивши волосся, вона обійшла стільницю, відчинила холодильник, знову позіхнула, а тоді витягла масло, варення, тости, консерви для собаки, відкритий пакет прошуто, шматочок гауди, кухлик кави, два глечики з молоком, креманку яблучного пюре, два натуральних йогурти, кашу й половину грейпфрута; інша половинка лишилася на нижній полиці. Калі поглянула на господиню, кілька разів похитавши головою, тож Лорен зиркнула на неї й вигукнула:
– Я голодна!
Як і зазвичай, спершу вона приготувала сніданок для улюблениці, виклавши його у важку керамічну мисочку.
А потім насипала поїсти собі й умостилася за столиком. Звідти вона могла, ледь повернувши голову, милуватися Саусаліто і будиночками, які рясніли на пагорбах, мостом «Золота Брама», що, ніби струна, поєднав два береги затоки, риболовецьким портом Тібурона, а нижче – каскадами дахів, які простяглися аж до Марини[2]. Лорен широко розчинила вікно – у місті панувала повна тиша. Світанкову млість порушували тільки змішані з криками мартинів туманні горни великих вантажних човнів, що прямували до Китаю. Дівчина ще раз потягнулась і жваво накинулася на сніданок, гідний Ґарґантюа. Напередодні забракло часу, тож вона не встигла повечеряти. Дівчина тричі намагалася поласувати сандвічем, однак щоразу дзеленчав її пейджер,