балконних дверей навпроти наших вікон, крісельця просто неба й столики в кав’ярнях, ніжки яких – смужечки, ґратчасті огорожі з золотистими шпичаками навколо громадських парків.
Щойно починаєш сміятися, ґренадин із зельтерською відразу виходить носом (бар перед Opéra Comique).
Перонний квиток, це грубе втручання в сімейне життя мені незнайоме.
Сам у читальній кімнаті, разом із глухуватою жінкою, якій я, коли вона подивилася кудись убік, навіщось відрекомендувавсь і яка вважає, що отой дощ надворі, про який я згадав, – та сама ненастанна духота. Вона робить картками закладки в книжці, яка лежить збоку і в яку вона напружено вдивляється, підперши голову кулаком, де стримить, мабуть, ще добра сотня невикористаних малесеньких, задрукованих з обох боків карток. Поруч зі мною, але спиною до мене, одягнений у чорне старець читає «Мюнхнер нойєсте нахріхтен». – Рясна злива. – Їхав з одним євреєм-ювеліром. Він із Кракова, років йому десь за двадцять, два з половиною роки жив в Америці, тепер два роки був у Парижі й лише два тижні мав там роботу. Платили погано (всього лиш десять франків за день), почати свою справу нема з чого. Коли ти в місті новенький, то не знаєш, скільки коштує твоя робота. Добре жити в Амстердамі. Переважно краківці. Щодня знаєш, що нового в Кракові, бо весь час хтось їде туди або приїздить звідти. Цілі вулиці розмовляють лише польською. Добре платять у Нью-Йорку, там усі дівчата заробляють багато й мають змогу гарно вбиратися. Париж годі й порівнювати, це видно з першого погляду, щойно ступиш на бульвар. З Нью-Йорка він поїхав через те, що його родичі тут і пишуть йому: мовляв, ми живемо в Кракові й також заробляємо, довго ще ти, власне, виснутимеш у тій Америці? Дуже слушно. Життя швейцарців викликає захват. Вони мають стати просто-таки здоровилами, коли так господарюють на землі й розводять худобу. А річки! Головне, щойно встав – і одразу в свіжу воду. – У нього довгий кучерявий чуб, у який він час від часу запускає пальці, в очах яскравий блиск, трохи горбуватий ніс, унизу на щоках ямки, костюм американського крою, обшарпана сорочка, опалі шкарпетки. Валізка в нього невеличка, але він, коли виходить, несе її так, немовби там бозна-який тягар. Його німецька звучить схвильовано через англійські наголоси й звороти, про жаргон шкода й казати, так відчутно дає про себе знати англійський елемент. Дуже жвавий, хоч і цілу ніч у дорозі. «Ви австрієць? Атож. У вас такий комір від дощу. Його носять усі австрійці». Я показую рукави, намагаючись довести, що це не комір, а пальто. Він залишається при своїй думці, що всі австрійці носять коміри. Просто накидають їх зверху. При цьому він звертається ще до одного пасажира й показує йому, як вони це роблять. Він робить такі рухи, немовби пристібає щось ззаду до комірця сорочки, нахиляється всім тілом, щоб подивитися, чи воно тримається, потім натягує це «щось» спершу на праве, потім на ліве плече й нарешті весь немовби закутується, і його, як не важко здогадатись, огортає приємне тепло. Сидячи, він перебирає ногами й показує, як легко й просто-таки безтурботно австрієць може ходити з таким коміром.