в минулорічній траві. Хлопчик не квапився її підіймати і знову брати до рук. Натомість він розвернувся і побіг у бік струмка, що дзюрчав за високими деревами, які муром вишикувались здовж ручая.
– Андрію! Стій! – Анна засунула свій стилет у піхви і майнула за ним.
Вона спіймала малого вже біля потічка, обійняла і почала обсипати золоту голову незліченними цілунками. Дзюрок весело струменів по лісовим камінцям, від кришталевої води відбивались сонячні зайчики, стрибаючи по стовбурах столітніх буків, а задоволені верески дитини і матері розлітались по всіх довколишніх стежках та луках. Щойно жінка припинила пестощі і сіла на велику каменюку, хлопчик заскочив їй на коліна. Мати, з ніжністю дивлячись йому у вічі, завела дорослу бесіду:
– Андрію, тобі лише п’ять – але ти вже маєш вміти себе захищати! Ти ж Сокольський!
Малюк знову набурмосився. Він поклав голову з розкуйовдженим волоссям, наче то сніп вигорілих на сонці соломинок, на груди матері і пробурмотів:
– Мам, я так за тобою скучив… Розкажи мені про драконів. Ти їх бачила?
– Драконів?
Хлопець зітхнув. Анна дивилась на стрімку воду, що невгамовно дзюрчала під ногами, і занурилась у думки, аби витягти звідти чергову історію про лицарські битви із дивовижними крилатими створіннями. Але тут за її спиною, від галявини, почулося іржання. Малий перелякався і ще дужче припав до грудей.
– Андрію, я покажу тобі справжнього дракона, якщо ти тут посидиш тихенько і не виходитимеш на луку. Попри що.
Хлопець кліпав блакитними очима.
– Справжнього дракона… Тільки сиди тут і мовчи. Добре? – прошепотіла жінка, обійнявши малого.
Вона ледь відірвала від себе сина і всадовила його на камінь. Той від переляку перебіг і сховався за іншим, ще більшим валуном.
Анна приклала палець до губ – показуючи, аби малий анічичирк – і визирнула з-за лісових заростей. Лукою прогулювався рудовусий чолов’яга у гостроверхій шапці. Поруч із деревами стояв гнідий кінь. Жінка поправила спідницю й волосся, що збилось з-під очіпка, і вийшла назустріч.
– Пані Анно! Хто б знав! А я гадаю, чий це стилет стирчить у траві? – промовив шляхтич, перевіряючи пальцем, чи гостре вістря у зброї, яка холодом блиснула в його руках.
– Він мій, пане Журавницький, – жінка привіталась традиційним кніксеном.
– Облиште ці шляхетні штучки, – чоловік хижо всміхнувся. – Ми ж з вами не такі, як інші. – Шляхтич простягнув стилет, повернувши його гострим кінцем до себе. Жінка забрала зброю, однак не сховала, а далі тримала в руках. Пан подивився на піхви при її поясі і встромлений в них такий самий ніж і лукаво посміхнувся у вуса.
– Ви до нас на гостину? Не чула від чоловіка, що ми на когось чекаємо, – жінка наче й не почула попередніх слів співрозмовника.
– Ні, гостюю по сусідству, у Михлині, у ваших родичів, – шляхтич знову зашкірився. – А ви сама, тут, у лісі?
– Звісно – відрізала жінка і завела руку зі стилетом за спину. – Сама…
– Анна Сокольська… – рудовусий промовив це протяжно, наче милуючись