відповідають епосі. Якщо поминути П’єра Гренгуара, який, коли б нам пощастило зобразити його так, як він на це заслуговує, був би їхнім представником у п’ятнадцятому столітті, то безперечним є те, що саме їхній дух запалював отця дю Бреля, коли він у шістнадцятому столітті писав ці величні, гідні всіх віків слова: «Я парижанин родом і паризіанин словом, бо грецьке «parrhisia» означає «свобода слова», якої я додержувався навіть щодо монсеньйорів кардиналів, щодо дядька й брата монсеньйора принца Конті, але неодмінно з пошаною до їхнього високого становища і не ображаючи нікого з їхнього почту, а це вже немала заслуга».
Отже, у прикрому враженні, яке справило на П’єра Гренгуара прибуття кардинала, не було ні ненависті, ні зневаги до його превелебності. Скоріше навпаки: наш поет мав надто багато здорового глузду й надто зношену одежину, щоб не оцінити нагоди, яка допомогла б донести до превелебного вуха натяки, зроблені в пролозі, а тим більше прославлення дофіна, сина лева Франції. Та не користолюбство керує шляхетною натурою поетів. Я припускаю, що коли б єство поета позначити числом десять, то, аналізуючи і, як каже Рабле, «фармакополізуючи» те єство, хімік знайшов би в ньому тільки десяту частину користолюбства і дев’ять десятих – самолюбства. Отож коли перед кардиналом розчинилися двері, ці дев’ять десятих Гренгуарового самолюбства під впливом народного захоплення розбухли й набрали таких величезних розмірів, що геть придушили крихітну молекулу користолюбства, щойно знайдену в духовному єстві поетів; а молекула ця вельми коштовна, вона – своєрідний баласт реальності і людської природи, баласт, без якого поети не могли б торкнутися землі. Гренгуар втішався, відчуваючи і спостерігаючи юрбу, немовби зливаючись із цією масою глядачів, хай не дуже вишуканих, але вражених, захоплених нескінченними тирадами, які щохвилини джерелом били з усіх частин його епіталами. Запевняю, що Гренгуар сам поділяв це загальне захоплення і, на відміну від Лафонтена, який, дивлячись виставу своєї комедії «Флорентинець», питав: «Що за йолоп написав цю нісенітницю?», Гренгуар охоче спитав би сусіда: «Хто написав цей шедевр?» Тож, можете собі уявити, як вплинула на нього раптова й невчасна поява кардинала.
Побоювання Гренгуара були зовсім небезпідставні. Прибуття його превелебності сколихнуло аудиторію. Всі повернули голови до помосту. Зчинився гамір. «Кардинал! Кардинал!» – повторювали всі. Злощасний пролог урвався вдруге.
Кардинал на якусь мить зупинився в дверях, що вели на поміст. Байдужим поглядом озирав натовп, а гамір тим часом дужчав. Кожному хотілося, щоб було видно. Кожен намагався підняти голову над плечем сусіда.
То була справді висока особа, споглядання цієї людини було варте якого завгодно видовища. Шарль, кардинал Бурбонський, архієпископ і граф Ліонський, примас усієї Галлії, був пов’язаний родинними зв’язками з Людовіком XI, – його брат П’єр, сеньйор де Боже, був одружений із старшою донькою короля, – і з Карлом Сміливим, – через свою матір Агнесу Бургундську. Характерними рисами вдачі примаса