до ваших послуг: і я, і мій розум, і мої знання, і моя вченість; я готовий жити з вами, панночко, як вам завгодно: цнотливо чи в веселощах; як чоловік з жінкою, коли це вам до вподоби, чи, коли волієте, як брат із сестрою.
Гренгуар замовк, очікуючи, яке враження справлять на дівчину його слова.
Вона опустила очі:
– Феб, – промовила стиха. Потім, звертаючись до поета, запитала: – «Феб» – що це означає?
Гренгуар, не зовсім розуміючи, який зв’язок між його словами й цим запитанням, був, одначе, не від того, щоб блиснути своєю вченістю, й поважно відповів:
– Це латинське слово, яке означає «сонце».
– Сонце! – повторила дівчина.
– Це ім’я чудового стрільця, який був богом, – додав Гренгуар.
– Богом! – знову повторила вона, й у голосі її забриніло щось мрійливе та пристрасне.
В цю мить один її браслет розстебнувся й упав. Гренгуар швидко нахилився, щоб підняти його; а коли випростався, дівчина й кізка щезли. Він почув, як клацнув засув невеличких дверцят, що, очевидно, вели до суміжної комірчини й замикалися зсередини.
«Чи залишила вона мені хоч постіль?» – подумав наш філософ.
Він обійшов кімнатку. Єдиною річчю, придатною для спання була досить довга дерев’яна скриня з різьбленим віком, і, лігши на ній, Гренгуар почував себе, мабуть, так, як Мікромегас на вершинах Альп.
– Нічого не вдієш, – сказав поет, вмощуючись зручніше, – треба примиритись. Однак яка дивна шлюбна ніч! А шкода: у цьому весіллі з розбитим кухлем було щось наївне й допотопне, що мені сподобалось.
Книга третя
I. Собор Богоматері
Немає сумніву, що Собор Паризької Богоматері ще й нині – велична й прекрасна будівля. Та хоч яким чудовим лишився Собор, старіючи, не можна не вболівати й не обурюватися, дивлячись на ті численні пошкодження та руйнування, яких завдали і час, і люди цій поважній пам’ятці старовини, не шануючи ні Карла Великого, який заклав перший її камінь, ні Філіппа-Августа, який поклав останній.
На обличчі цього патріарха наших соборів поряд із зморшкою завжди знайдеш і шрам. Tempus edax, homo edaсіог[47]. Я охоче переклав би це так: час сліпий, людина нерозумна.
Коли б ми з читачем мали вільну хвилину, щоб розглянути один по одному численні сліди руйнувань, які відбилися на старовинному храмі, то впевнилися б, що час у них винен менш, ніж люди, особливо люди мистецтва. Кажу «люди мистецтва», бо знайшлися й такі серед них, які за останні два сторіччя привласнили собі звання архітекторів.
Насамперед, спиняючись тільки на найістотніших прикладах, зауважимо, що в історії архітектури лишилося мало таких творінь, як фасад цього собору, де послідовно і в сукупності постають перед нами три стрілчастих портали, а над ними – ажурний карниз, неначе оздоблений мереживом з двадцяти восьми ніш з статуями королів; і величезне центральне вікно-розетка