трагічного та кумедного), Гюго надає йому особливої пронизливості, вважаючи гротеском надзвичайне загострення контрастів. Особливо часто Гюго звертається до контрастів зовнішнього та внутрішнього, добра та зла, краси та потворності. Так, «краса, відтінена бридким», втілюється в «Соборі Паризької Богоматері» не лише в образі наділеного зовнішньою потворністю та внутрішнім благородством Квазімодо, але й у стосунках бридкого горбаня з прекрасною Есмеральдою.
Безумовно, Квазімодо – дуже колоритна та значима фігура роману. Разом із образом Собору Паризької Богоматері він є найбільшою художньою удачею автора. Якщо Собор постав величезною кам’яною книгою епохи, її символом, її матеріальним втіленням, то особлива структура образу Квазімодо дозволила письменнику закарбувати внутрішню сутність Середньовіччя, її гротескову неоднозначність, величезний внутрішній потенціал енергії та прагнення добра і справедливості, а заразом і власний етичний ідеал. При цьому обидва образи будуються на поетиці гротеску, з тією хіба що відмінністю, що гротескність готичних елементів церкви знімається у вищому мистецькому синтезі її архітектурної гармонії, тоді як гротескність Квазімодо складає основу його особистої драми і неуникно веде героя до загибелі. Разом із тим Собор і Квазімодо складають у романі певний симбіоз будівлі та людської істоти, де природнім вмістом споруди стає людина, а церква заміняє людині весь світ, є її єдиним природнім середовищем. Подібне гротескне поєднання зустрічаємо і в описі злиття Квазімодо з дзвонами, які є серцем Собору, але відображають биття і його власного серця. Гюго знаходить для цього здавна поширеного у літературі мотиву дзвонів своєрідне втілення в образі міста-оркестру та передзвону віків.
Образ дзвонаря Квазімодо настільки оригінальний і репрезентативний для цього роману, що часто сучасним інтерпретаціям «Собору Паризької Богоматері» надають його ім’я, при цьому в самих прочитаннях роману, на жаль, дуже збіднюється сюжет, суттєво віддаляючись від величного характеру, масштабності та високопоетичності першоджерела. Голлівудські кіноверсії чи образи м’юзиклу «Нотр-Дам де Парі», за посередництвом яких нинішнє молоде покоління знайомиться з героями класичного шедевру Гюго, жодним чином нездатні передати його істинного звучання, багатоманітності, поетичності, морально-етичного пафосу та мудрості осягнення в ньому сучасності через пізнання історичної давнини.
А проте епоха книг не проходить. її не вбити новим засобам комунікації століття електроніки та високих технологій. Наразі у Парижі щорічний фестиваль «Час книг» змінило «Свято читання», традиційна виставка «Книжковий салон» незмінно знайомить з величезною палітрою книжкових видань Франції, поширюючись іншими містами країни. Отже, і роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері» продовжує жити і хвилювати людські серця, подібно до того як Нотр-Дам, що височить посеред сьогочасного