не знають. Я чув, як тато й мама про нього говорили. Він живе у величезному старому будинку й до нього ніхто не приходить. Він такий злий, що нікого не хоче бачити, а якби й захотів, то ніхто до нього не прийшов би, бо він горбатий і страшний.
– Я тобі не вірю, – знову відрізала Мері, а потім відвернулася й затулила вуха пальцями, щоб більше нічого не чути.
Проте на самоті вона довго розмірковувала про сказане Безилом. Увечері пані Кровфорд, дружина пастора, справді повідомила їй, що за кілька днів на неї чекає подорож до Англії, де в маєтку Мізелтвейт живе її дядько, пан Арчибальд Крейвен. Однак Мері так байдуже сприйняла цю звістку, що привітні господарі навіть не знали, що про неї думати.
Дорослі намагалися виявляти свою чуйність, по-справжньому співчуваючи її горю, але дівчинка щораз відвертала обличчя, коли пані Кровфорд намагалася її поцілувати, й стояла непорушно, з високо піднятою головою, немов палицю проковтнула, коли пан Кровфорд ласкаво торкався її плеча.
– Це дуже дивна дитина, – сумно завважила пані Кровфорд чоловікові. – Її покійна мати була такою чарівною жінкою, й такою вихованою, але Мері – найнеприємніша дитина, яку я тільки зустрічала у своєму житті. Діти прозвали її «суперечлива Мері», й хоч це недобре з їхнього боку, але її зверхність переходить усі межі.
– Може, коли б її вишукана мама частіше навідувалася в дитячу кімнату, Мері не була б такою відлюдькуватою. Дуже сумно говорити про це тепер, коли ця гарна жінка померла, але багато людей взагалі не знали про те, що в неї є дитина, – проказав у відповідь пан Кровфорд.
– Так, вона ніколи не цікавилася своєю дитиною, – зітхнула пані Кровфорд. – Коли померла няня, більше не було кому згадати про дівчинку. Всі слуги розбіглися, залишивши її одну в порожньому будинку. Полковник МакГроу розповідав мені, що остовпів, коли відчинив двері й побачив дівчинку саму-самісіньку посеред кімнати.
Під час довгої дороги до Англії за Мері наглядала дружина одного з офіцерів, яка відвозила своїх дітей до школи. Їй не давали спокою власні діти, тож вона зітхнула з полегшенням, коли в Лондоні за дівчинкою прийшла економка з маєтку Мізелтвейт, яку прислав пан Арчибальд Крейвен.
Пані Медлок була доволі гладка червонощока жінка з пронизливим поглядом чорних очей. Вона вбралася в яскраву пурпурову сукню, чорну шовкову накидку з тасьмою й чорний капелюшок із пурпуровими оксамитовими квітами, які сіпалися за кожного поруху голови.
Мері все в ній не сподобалася. Проте в цьому не було нічого дивного, оскільки зазвичай вона ні до кого не виявляла симпатії. Крім того, пані Медлок поки що не мала потреби зважати на її думку.
– Хай Господь милує, але одразу видно, що це – та ще дитина! Кажуть, її мама була красунею, – завела розмову з дружиною офіцера пані Медлок. – Але дочка зовсім в неї не вдалася, чи не правда, мадам?
– Може, вона стане гарнішою, коли виросте, – з добродушною усмішкою припустила жінка. – Якби тільки її обличчя не було таким жовтим, а сама вона – такою непривітною… А загалом риси обличчя в неї досить витончені. Діти з віком дуже змінюються.
– У