до одного: біляві й кучеряві. Деякі залишалися тут, ставали послушниками, ченцями, отримували постриг, носили підперезані ряси, читали книги, навчали хлопців, старіли, помирали. Інших, після закінчення навчання, забирали додому батьки, до лицарських замків, до купецьких та ремісничих домів або вони йшли у світ, займалися своїми іграми й ремеслами, часом навідувалися в гості до монастиря, ставали чоловіками, привозили своїх малих синів у науку до отців, дивилися усміхнено й задумливо на каштанове дерево і знову зникали. У келіях і залах монастиря, між важкими круглими склепіннями вікон та строгими подвійними колонами з червоного каменю люди жили, викладали, навчалися, розпоряджалися і керували; тут займалися різними мистецтвами й науками, плоди яких передавали у спадок від покоління до покоління, набожні й мирські, світлі й темні, писали й коментували книги, укладали системи, колекціонували старі письмена, вправлялися у каліграфії, плекали віру народу, висміювали народні вірування. Вченість і побожність, простота й хитрість, мудрість Євангелій і мудрість греків, біла й чорна магія – тут процвітало все потроху, для всього було місце; було місце для усамітнення й покаяння, так само як і для спілкування й безтурботності; від особистості того чи іншого настоятеля й відповідного плину часу залежало, що саме переважало й панувало. Часом монастир був знаменитий своїми заклинателями та знавцями нечистої сили, часом своєю надзвичайною музикою, іноді якимось святим отцем, який зцілював і творив чудеса, іноді його відвідували заради особливої юшки зі щуки та паштету з оленячої печінки, все у свій час. І завжди серед купи ченців і учнів, побожних і байдужих, тих, що дотримувалися посту й гладких, завжди між багатьох, що приходили сюди, жили й помирали, знаходився той чи інший осібний і своєрідний, той, кого всі любили або боялися, той, що здавався обраним, про кого ще довго говорили, тоді як його сучасники були забуті. Ось і зараз у монастирі Маріяброн було двоє осібних і своєрідних – один старий і один молодий. Поміж численних братів, юрма яких наповнювала дортуари, церкви й навчальні приміщення, було двоє, кого знав і поважав кожен. Це абат Даніель, старий, та вихованець Нарцис, молодий, який щойно розпочав послух, але якого, через його надзвичайну обдарованість, всупереч усім правилам, використовували як учителя, особливо грецької мови. Ці двоє, настоятель та послушник, мали в домі значення, за ними стежили, вони викликали зацікавлення, ними захоплювалися, їм заздрили й таємно обмовляли.
Настоятеля більшість любила, він не мав ворогів, був сповнений доброти, скромності, смиренності. Лише вчені монастиря додавали до своєї любові трохи поблажливості; бо настоятель Даніель міг бути святим, але вченим він не був. Йому була притаманна та простота, що її називають мудрістю; але його знання латини були скромні, а грецької він і зовсім не знав.
Деякі з тих, що посміювалися при нагоді з простоти абата, тим більше захоплювалися Нарцисом, феноменальним хлопцем, красивим юнаком з вишуканою грецькою мовою, з по-лицарськи бездоганною поведінкою,